– Чи не хочете випити склянку води з цукром? – спитала віконтеса, перепиняючи Дервіля.
– Залюбки, – відповів він.
– Проте я не розумію, яке відношення до нас має вся ця історія, – мовила пані де Гранльє і задзеленчала дзвіночком.
– Сто чортів! – вигукнув Дервіль свою улюблену лайку. – Та я одразу розжену сон мадемуазель Камілли, коли скажу, що її щастя ще недавно залежало, від батечка Гобсека. Але старий уже помер (на вісімдесят дев’ятому році) пан де Ресто незабаром одержить чимале багатство. Як і чому – це потребує пояснень. Що ж до Фанні Мальво, то ви її знаєте: це моя дружина.
– Бідолаха, – зауважила віконтеса, – ви з властивою вам щирістю, либонь, призналися б у цьому й перед більшим товариством.
– Я ладен крикнути про це всьому світові, – відповів адвокат.
– Ось солодка вода. Пийте, пийте, мій славний Дервілю. Ви ніколи нічого не досягнете, зате будете найщасливішим і найкращим серед людей.
– Я вас покинув на вулиці Ельдера, у якоїсь графині, – промовив, підводячи голову, брат віконтеси, що трохи був задрімав. – Що ви там робили?
– Через кілька день після моєї розмови з старим голландцем я захистив дисертацію, – вів далі Дервіль. – Я дістав ступінь ліценціата юридичних наук, а потім і звання адвоката. Старий скнара почав ставитися до мене ще довірливіше. Він навіть радився зі мною щодо різних своїх ризикованих афер, у які він встрявав, зібравши точні відомості, хоча навіть не дуже досвідчений ділок вважав би їх за небезпечні. Цей чоловік, на якого ніхто не міг вплинути, вислухував мої поради з певною пошаною. Правда, він завжди вміло користувався ними. Та ось, попрацювавши три роки в конторі, я дістав посаду старшого клерка і переїхав з вулиці де Гре, бо мій патрон, крім ста п’ятдесяти франків на місяць, давав мені ще харчі й квартиру. Це був щасливий день! Коли я прощався з лихварем він не виявив ні почуття дружби, ні не вдоволення, не запрошував мене заходити до нього; він тільки так на мене глянув, що можна було подумати, ніби лихвар володіє даром ясновидіння. Через тиждень старий сам прийшов до мене, приніс одну досить складну справу про відчуження майна; відтоді почав знову безплатно користатися моїми порадами, причому так невимушено, мовби платив мені за них. Наприкінці другого, 1818–1819 року мій патрон, страшенний гульвіса і марнотратник, опинився у великій скруті і змушений був продати свою контору. Хоч тоді патент адвоката й не коштував так неймовірно дорого, як тепер, мій патрон заправив за свою контору чималі гроші – сто п’ятдесят тисяч франків. Якби діяльній, освіченій, розумній людині довірили таку суму на купівлю цієї контори, вона могла б жити пристойно, платити проценти за позику і за десять років розквитатися з боргом. Однак у мене, сьомої дитини дрібного нуайонського буржуа, не було ні гроша. Та й знав я тільки одного капіталіста – батечка Гобсека. Честолюбна думка і якийсь промінь надії надали мені відваги звернутися до нього. І от одного вечора я повільно попрямував на вулицю де Гре. Серце в мене сильно калатало, коли я постукав у двері похмурого будинку. Мені згадалося все, що я чув од старого скнари ще тоді, коли навіть уявлення не мав, які жорстокі муки крають серце людей, що переступали цей поріг. Тепер, як і вони, я йшов до нього просити.
"Але ні, – сказав я собі, – чесна людина повинна і скрізь триматися з гідністю. Принижуватися через гроші не варто. Покажу себе таким самим розсудливим, як і він".
Після того як я виїхав, батечко Гобсек найняв мою кімнату, щоб спекатися сусідів, і велів у своїх дверях і зробити маленьке заґратоване віконце; він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.
– Ну, то що, – своїм пискливим голосом звернувся старий до мене, – ваш патрон продав свою контору?
– Звідки ви знаєте про це? Він про це ще нікому не казав, окрім мене.
Губи в старого зібралися по куточках складками, мов завіски, і цю німу посмішку супроводив холодний погляд.
– Якби цього не трапилось, я не бачив би вас у себе, – додав він сухо і замовк.
Я стояв спантеличений…
– Послухайте мене, батечку Гобсек, – почав, намагаючись говорити якнайспокійніше, хоч безстрасний погляд старого, що не зводив з мене прозорих блискучих очей, бентежив мене.
Він зробив жест, що означав: "Кажіть".
– Я знаю, що вас дуже важко зворушити. Отож не марнуватиму своєї красномовності, силкуючись змалювати становище бідного клерка, який покладає надію тільки на вас, бо в усьому світі немає, крім вашого, іншого серця, котре може його зрозуміти. Але облишмо серця; діло роблять по-діловому, а не як у романах з сентиментальними дурницями. Річ ось у чім. Контора дає моєму патронові щороку двадцять тисяч франків прибутку; але я певен, що мені вона даватиме сорок! тисяч. Він хоче її продати за п’ятдесят тисяч екю. Я почуваю: тут, – сказав я, ударивши себе по лобі, – дещо є, і коли б ви згодились позичити мені суму, потрібну на купівлю контори, я за десять років сплатив би вам борг.
– Оце називається говорити по-діловому, – відповів Гобсек, потискаючи мені руку. – Відколи я веду діла, – сказав він, – ніхто не пояснював мені так ясно причин своїх відвідин. А які гарантії? – спитав, змірявши мене поглядом з голови до ніг. – Ніяких, – відповів сам собі, трохи помовчавши. – Скільки вам років?
– Через десять день мине двадцять п’ять, – відповів я. – Інакше я не міг би укладати угоди.
– Правильно.
– Ну, то як же?
– Це можливо.
– Правда? Тоді треба це робити і швидше, інакше можуть знайтись інші покупці.
– Принесіть мені завтра вранці ваше свідоцтво про народження, і ми поговоримо про ваше діло. Я подумаю.
Другого дня, о восьмій годині ранку, я був у старого. Він узяв документ, надів окуляри, покашляв, сплюнув, загорнувся в свій чорний халат і прочитав виписку із актів громадянського стану від першого і до останнього слова. Потім подивився на нього з одного боку, з другого, глянув на мене, знову покашляв, засувався на стільці і сказав:
– Це діло можна облагодити, Я весь затремтів.
– Я беру за кредит по-різному, – почав він знов. – Найменше п’ятдесят процентів, сто, двісті, а то й п’ятсот.