Етюди про звичаї

Сторінка 18 з 128

Оноре де Бальзак

– Добре, любий пане Дервіль, ми про це поміркуємо, – відказала пані де Гранльє. – Ернест має бути дуже багатий, щоб така родина, як наша, згодилася породичатися з його матір’ю. Не забувайте, що мій син незабаром стане герцогом де Гранльє і об’єднає все добро двох родів де Гранльє. Я хочу, щоб зять не поступався перед ним.

– А ви знаєте, – спитав граф де Борн, – який герб у Ресто? Червоне, поділене начетверо поле з срібною смугою впоперек і чотирма золотими щитами, кожен з чорним хрестом. Дуже старовинний герб.

– Це правда, – сказала віконтеса. – До того ж Камілла може і не бачитися з своєю свекрухою, що порушила девіз на цьому гербі.

– Пані де Босеан приймала у себе пані де Ресто, – сказав старий дядько.

– О, тільки на раутах! – відказала віконтеса.

Париж, січень 1830 р.

СПРАВА ПРО ОПІКУ

Контр-адміралові Базошу, губернаторові острова Бурбон, присвячує вдячний автор

де Бальзак

Якось у 1828 році, годині о першій ночі, з будинку, що стояв на вулиці Фобур-Сент-Оноре, поблизу Єлісейського палацу Бурбонів вийшли два молодики. Це були знаменитий лікар Орас Б’яншон і один з найелегантніших паризьких чепурунів барон де Растіньяк – друзі з давніх часів. Обидва відіслали додому свої екіпажі, найняти візника їм не пощастило, але ніч була чудова, а бруківка суха.

– Пройдімося до бульвару пішки, – запропонував Ежен де Растіньяк Б’яншонові. – Ти візьмеш фіакр біля Клубу – вони стоять там усю ніч до ранку. Проведи мене додому.

– Залюбки.

– Ну, що ти скажеш, друже?

– Про цю жінку? – холодно запитав лікар.

– Впізнаю Б’яншона! – вигукнув Растіньяк.

– А що таке?

– Таж ти, друже, говориш про маркізу д’Еспар, ніби про хвору, яку збираєшся помістити до своєї лікарні.

– Хочеш знати мою думку, Ежене? Якщо ти покинеш пані де Нусінген заради цієї маркізи, ти проміняєш шило на швайку.

– Пані де Нусінген уже тридцять шість років, Б’яншоне.

– А маркізі тридцять три, – жваво заперечив лікар.

– Навіть непримиренні суперниці дають їй не більше двадцяти шести.

– Друже, якщо хочеш знати, скільки жінці років, поглянь на її скроні та кінчик носа. Хоч би до яких косметичних засобів удавалася жінка, вона нічого не здатна вдіяти з цими невблаганними свідками її тривог. Кожен прожитий рік залишає там свій відбиток. Коли шкіра на скронях ніби розм’якла, стала в’ялою, вкрилася сіточкою дрібненьких зморщок, коли на кінчику носа з’являються цяточки, схожі на оті чорні порошинки, які дощем сиплються на Лондон, де каміни топлять кам’яним вугіллям, тут нікуди не дінешся: жінці перейшло за тридцять! Хай вона й гарна, і дотепна, й принадна, хай вона відповідає всім твоїм вимогам – але їй минуло тридцять років, і для неї настала пора зрілості. Я не осуджую тих, хто сходиться з цими жінками, але чоловік такого витонченого смаку, як ти, не може приймати улежаний ранет за райське яблучко, що всміхається тобі з гілки й само проситься на зуб. Правда, кохання ніколи не зазирає до метричних записів. Ніхто не кохає жінку за юність або зрілість, за красу або потворність, за дурість чи за розум. Кохають не за якісь там переваги, а просто тому, що кохають.

– Ну, мене в ній приваблює інше. Вона маркіза д’Еспар, уроджена Бламон-Шоврі, вона славиться у світському товаристві, в неї благородна душа, а ноги не гірші, ніж у герцогині Беррійської, у неї, либонь, тисяч сто річного прибутку, і я, мабуть, одного чудового дня одружуся з нею! І нарешті розквитаюся з усіма боргами.

– А я думав, ти багатий, – зауважив Б’яншон.

– Таке скажеш! У мене лише двадцять тисяч річного прибутку – тільки й вистачає, що на власний виїзд. Я заплутався в одній халепі з Нусінгеном – коли-небудь я розповім тобі цю історію. Я видав заміж сестер – оце мій найбільший успіх за той час, відколи ми востаннє бачилися. Прилаштувати їх для мене було важливіше, ніж стати власником річного прибутку в сто тисяч екю. Ну й що, на твою думку, мені робити далі? Я шанолюбний. Що мені дасть пані де Нусінген? Ще рік, і мене скинуть із рахунку, вважатимуть за ніщо, так наче я вже одружений. Я несу весь тягар і шлюбного, і парубоцького життя, не знаючи переваг ні того, ні того, – фальшиве становище, в яке неминуче потрапляє кожен, хто довго ходить прив’язаний до однієї спідниці.

– Он як! То ти вважаєш, що знайшов скарб? – сказав Б’яншон. – Знаєш, друже, твоя маркіза мені зовсім не до вподоби.

– Тебе засліплюють твої ліберальні переконання. Якби це була не маркіза, а яка-небудь пані Рабурден…

– Річ не в тому, друже, аристократка вона чи міщанка. Вона – бездушна кокетка, завершена егоїстка. Повір мені, лікарі тямлять у людях, і найздібніші з нас уміють не тільки зціляти тіло, а й заглядати в душу. Будуар, у якому нас приймала маркіза, – чарівний, її дім – розкішний. І все ж я думаю, маркіза сидить по вуха в боргах.

– Звідки в тебе така впевненість?

– Я не впевнений, я припускаю. Вона говорила про свою душу, як небіжчик Людовік Вісімнадцятий говорив про своє серце. Повір, друже, ця тендітна, бліда жінка з каштановим волоссям, яка нарікає на нездужання, щоб її пожаліли, насправді має залізне здоров’я, вовчий апетит, силу і спритність пантери. Ніколи ще газ, шовк та муслін не прикривали такої вишуканої брехні. Ecco![1]

– Ти лякаєш мене, Б’яншоне! Мабуть, чимало набачився ти в житті після нашого перебування в пансіоні Воке.

– Так, друже, відтоді я вдосталь надивився на маріонеток, ляльок та кривляк. Я вивчив звичаї світських дам, адже вони доручають нашим турботам і своє тіло, і найдорожче, що в них є: свою дитину, якщо вони її люблять, або своє обличчя, про яке вони завжди ніжно піклуються. Ми просиджуємо ночі біля їхнього узголів’я, ми із шкури пнемося, щоб їхня краса ні в чому не потерпіла. Ми досягаємо в цьому великого успіху, ми мовчимо, як могила, зберігаючи їхні таємниці, – вони посилають до нас по рахунок і кажуть, що ми правимо з них дуже дорого. Хто врятував їх? Природа! Вони нас не тільки не хвалять, вони нас ганьблять, бояться рекомендувати приятелькам. Ви, друже, говорите про них: "Ангели!" – а я бачив цих ангелів у всій наготі, без усмішок, під якими вони приховують душу, і без лахів, якими вони прикривають тілесні вади. В отакому вигляді – без манер і без корсетів – ці дами не вражають красою. Замолоду ми добре наковталися каламуті, що підіймалася з дна житейського моря, яке викинуло нас на скелю "Пансіон Воке"; але все, що ми там бачили, – то дрібниці. Коли я проник до світського товариства, я зустрів там страховищ у шовках, Мішоно в білих рукавичках, Пуаре, прикрашених орденськими стрічками, вельмож, які лихварюють не згірше за татуся Гобсека! А коли я захотів потиснути руку Доброчесності, то – яка ганьба для людства! – я знайшов її на горищі, де вона цокотіла зубами від холоду, животіючи на вбогі заощадження або мізерний заробіток, на якісь півтори тисячі франків у рік, на горищі, де її цькували та обмовляли, називаючи безумством, тупістю або дивацтвом. Так от, друже, твоя маркіза – великосвітська дама, а я найдужче не терплю жінок саме такого гатунку. Сказати тобі, чому? Жінка з піднесеною душею, незіпсутим смаком, з лагідною вдачею, із щирим і простим серцем ніколи не стане великосвітською дамою. Висновок зроби сам. Світська дама і чоловік, який домігся влади, схожі між собою з тією, одначе, різницею, що якості, завдяки яким чоловік підноситься над загалом, звеличують і прославляють його, а якості, що забезпечують жінці її короткочасне владарювання, – це жахливі вади; приховуючи свою істинну вдачу, вона насилує природу, а бурхливе світське життя вимагає від неї залізного здоров’я в тендітному тілі. Як лікар я знаю, що добрий шлунок і добре серце тут несумісні. Світська жінка бездушна, її нестямна гонитва за втіхами продиктована бажанням зігріти свою холодну натуру, вона прагне збудливих переживань, як ото старий дід, що йде шукати їх у балет. Розум панує в неї над серцем, і задля тріумфу вона приносить у жертву справжні пристрасті та друзів – так генерал посилає в саме пекло своїх найвідданіших офіцерів, щоб виграти битву. Світська жінка, піднесена модою, це вже не жінка; вона не мати, не дружина, не коханка; її стать – у мозку, якщо висловитися в медичних термінах. У твоєї маркізи наявні всі ознаки цього духовного каліцтва: ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, ясний, холодний погляд, улеслива мова. Вона лискуча, мов криця машини, вона хвилює в тобі усі почуття, але не серце.