– Нарешті карета звернула на путівець і підкотила до великого парку в неширокій долині, між узвишшям Маржансі і прегарним селом Гроле. У графині тут був чудовий будинок, де, як побачив, увійшовши туди, полковник, усе було приготовлено для проживання його самого та його дружини. Нещастя – це ніби талісман, який підсилює властивості, притаманні нам від природи; в декому воно розвиває недовірливість і злобу, в інших – тих, хто має благородне серце, – добрість. Після злигоднів, яких довелося зазнати полковникові, він став іще чуйнішим, ніж був колись, тож міг зрозуміти потаємні страждання жінки, страждання, що їх не помічає більшість чоловіків. Та хоч який він був довірливий, усе ж не стримався й спитав графиню:
– То ви знали напевне, що привезете мене сюди?
– Авжеж, – відповіла вона, – у тому разі, якби позивач справді, виявився полковником Шабером.
Відповідь графині прозвучала так щиро, що підозри, які заворушилися були в душі полковника, враз розвіялись, і йому стало соромно.
– Впродовж трьох днів графиня просто-таки впадала біля свого першого чоловіка; невсипущою турботливістю й ніжністю вона, здавалося, хотіла стерти в його пам’яті спогади про страждання, виблагати відпуст за муки, що їх, як вона сама казала, завдала полковникові; її дуже тішила роль перелесниці, яку вона перед ним грала, звичайно, не без меланхолійного відтінку, перед чим – графиня це знала, – він не міг встояти; адже, буває, нас до глибини душі зворушують тонкі чари серця й розуму, і ми не можемо їм опиратися. Графиня хотіла збудити в полковникові жаль до себе, розчулити його, щоб оволодіти його душею і підкорити її собі. Вона була ладна на все, аби домогтися того, що надумала; вона ще не знала, що саме вчинить із полковником, але насамперед прагнула знищити його соціально. Надвечір третього дня графиня відчула, що, попри всі зусилля, вона неспроможна далі приховувати свою стурбованість з приводу наслідків розпочатої нею підступної гри. Їй забаглося побути на самоті; вона піднялась до себе, сіла перед секретером і нарешті скинула машкару спокою, яку носила для полковника вже три дні, – так ото актриса, геть знеможена після важкої п’ятої дії, падає ледь жива у крісло, покинувши на сцені образ, до якого вона вже анітрохи не подібна.
Графиня взялася дописувати листа Дельбекові, в якому загадувала йому піти до Дервіля, взяти, пославшись на неї, усі документи, що стосувалися полковника Шабера, зняти з них копії і, не марнуючи й хвилини, їхати в Гроле. Ледве вона встигла докінчити листа, як почула в коридорі кроки. Полковник, занепокоївшись, шукав її.
– О горе! – вигукнула графиня. – Як би хотілося мені вмерти! Адже становище моє нестерпне…
– Що з вами? – спитав добряга.
– Та нічого, нічого, – відповіла вона.
Графиня підвелася і, залишивши полковника, зійшла вниз, щоб поговорити без свідків зі своєю покоївкою. Вона звеліла їй їхати в Париж і віддати листа, якого щойно написала, в руки самому Дельбекові й відразу привезти назад, після того як управитель прочитає його. Потім графиня сіла на лавку – так, щоб бути на видноті і щоб полковник її побачив. Шабер, який уже шукав дружину, підійшов і сів з нею поряд.
– Розіно, що з вами? – спитав він.
Вона нічого не відповіла. Був чудовий погідний вечір – один із тих червневих вечорів, коли сонце, заходячи, ніби розливає навкруги тиху й ніжну гармонію. Повітря було чисте, тиша – глибока; дитячі голоси, що долинали здалеку, мовби доповнювали своєю мелодією величну красу парку.
– Ви не відповідаєте мені, – мовив полковник до дружини.
– Мій чоловік… – сказала графиня й замовкла; потім зробила якийсь непевний порух і, зашарівшись, спитала: – Як мені називати при вас графа Ферро?
– Називай його чоловіком, дівчинко, – добродушно відповів граф. – Хіба ж він не батько твоїх дітей?
– Ну, а коли пан Ферро спитає мене, що я тут робила, коли він, бува, довідається, що я провела тут кілька днів наодинці з якимсь незнайомим полковником, – що я йому скажу? Послухайте, пане, – провадила вона, гордо підвівши голову, – ви господар моєї долі, я підкорюсь, усьому…
– Люба моя, – мовив граф, беручи руки дружини в свої, – я вирішив усім пожертвувати задля вашого щастя.
– Ні, це неможливо! – вигукнула вона, судомно здригнувшись. – Адже вам у такому разі доведеться відцуратися самого себе, до того ж офіційно…
– Як? – спитав полковник. – Я гадав, вам досить мого слова.
Це "офіційно" вразило старого воїна в самісіньке серце і збудило в ньому мимовільну недовіру. Він кинув на свою дружину погляд, від якого та почервоніла й опустила очі, і відчув страх на думку, що йому, можливо, доведеться зневажати її. А графиня злякалася, що необачно образила сувору чистоту, непохитну чесність Шабера, чию вдачу – великодушну й шляхетну – вона знала так добре.
Від цих думок обличчя їхні спохмурніли, Та незабаром між ними знову запанувала добра злагода. А сталося це ось чому. Здалеку долинув дитячий крик.
– Жюлю, дайте вашій сестричці спокій! – вигукнула графиня.
– Як? Хіба ваші діти тут? – спитав полковник.
– Так, але я заборонила їм надокучати вам.
Старий воїн належно оцінив делікатну тактовність жінки, про яку свідчив цей благородний вчинок, і поцілував графині руку.
– Хай вони підійдуть, – сказав він.
Прибігло маленьке дівча, щоб поскаржитися на брата:
– Мамусю!
– Мамусю!
– Це він!..
– Це вона сама…
Рученята простягались до матері, дитячі голоси лунали впереміш. Яке несподіване, яке прегарне видовисько!
– Бідолашні дітлахи! – вигукнула графиня, і сльози покотились у неї із очей. – З ними доведеться розлучитися; невідомо, кому їх віддасть суд. Материнського серця не поділиш – вони повинні бути зі мною!
– Це через вас наша мама плаче? – сказав Жюль, обпікши полковника гнівним поглядом.
– Замовкніть, Жюлю! – владно мовила графиня.
Діти, вклякнувши на місці, мовчки дивилися на матір і незнайомого з такою цікавістю, що годі описати.
– О! Хай мене розлучать із графом, – вела графиня далі, – але хай залишать мені дітей; я підкорюся всьому…
Цим рішучим ходом вона досягла того успіху, на який сподівалася.
– Так! – вигукнув полковник, мовби закінчуючи фразу, яку промовив подумки. – Я повинен знову лягти в могилу. Я вже думав про це.