"Ця потвора з ангельським обличчям, – подумав я, – панує над нею, певно, використовуючи її слабості – гонор, ревнощі, жадобу насолод, світський-чад".
– Та й самі чесноти цієї жінки були для нього зброєю, – вигукнула віконтеса. – Він користувався з її відданості, умів розжалобити до сліз, викликати в ній властиву нашій статі великодушність і, зловживаючи її ніжністю, надто дорого продавав їй злочинні втіхи.
– Признаюсь, – сказав Дервіль, не розуміючи знаків, які подавала йому пані де Гранлье, – я не оплакував долі цієї нещасної істоти, такої чарівної в очах світу і такої жахливої для того, хто читав у її серці; ні, я здригався від жаху, дивлячись на її молодого супутника, сущого вбивцю, хоча в нього було таке ясне чоло, такі свіжі уста, мила усмішка, сліпучо-білі зуби і ангельський вигляд. У цю мить вони обоє стояли перед своїм суддею, а той спостерігав їх таким поглядом, яким, певно, старий чернець-домініканець у шістнадцятому віці спостерігав катування двох маврів у підземеллях святої інквізиції.
– Пане, чи можна одержати за ці брильянти стільки, скільки вони коштують, але з правом викупити їх? – спитала вона тремтячим голосом, простягаючи Гобсекові футляр.
– Можна, пані, – відповів я, встрявши у розмову, і вийшов із віконної ніші.
Графиня. зиркнула на мене, впізнала і, мимоволі здригнувшись, скинула на мене тим поглядом, що всіма мовами означає: "Мовчіть".
– У нас, у юристів, цю операцію, – вів я, – звуть продажем з правом викупу, угода, що полягає в пере дачі рухомого або нерухомого майна на певний строк, після закінчення якого зазначена річ повертається власникові, коли він заплатить обумовлену суму.
Вона зітхнула з полегкістю. Граф Максим де Трай нахмурив брови, він зрозумів, що за такою угодою лихвар дасть за брильянти менше, бо вартість їх нестійка. Гобсек, що досі сидів нерухомо, мовчки схопив лупу і почав роздивлятися брильянти. Якби я прожив ще сто років, я б усе одно ніколи не забув його обличчя в цю мить. Бліді щоки старого порожевіли, очі, в яких немов відбивався блискіт брильянтів, палали надприродним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підносячи коштовності до свого беззубого рота, немов хотів їх проковтнути. Він щось нерозбірливо бурмотів, дістаючи із скриньки то браслети, то сережки з підвісками, то намисто, діадеми, повертаючи їх на світлі, щоб оцінити їхню чистоту, прозорість, шліфовку. Він виймав коштовності із скриньки, клав назад, знову виймав, вертів у руках, і вони мінилися вогнями. Цієї миті Гобсек був скоріше дитиною, ніж стариком, або певніше – і дитиною, і стариком водночас.
– Чудові брильянти! До революції вони коштували б триста тисяч франків. Якої чистої води! Оце справжні брильянти! Безперечно, з Індії – із Голконди або із Вісапура. Хіба ви знаєте їм ціну! Ні, ні, на весь Париж тільки Гобсек уміє їх оцінити. За Імперії треба було дати більше як двісті тисяч франків за та ті окраси. – Він зробив зневажливий жест і додав: – Тепер ціна на брильянти весь час падає. Після укладення миру Бразилія закидав ними ринок, хоча воїни і жовтуваті, не такі прозорі, як індійські. Та й жінки їх тепер надівають тільки на придворні бали. – Ви, пані, там буваєте?
І, сиплячи ці страшні слова, він з невимовною радістю один по одному роздивлявся брильянти.
– Без плямочки, – казав він. – А ось цяточка. Ось тріщинка. А цей – просто чудо.
Бліде лице Гобсека було осяяне блиском цих коштовностей, і я мимоволі порівнював його з тими старими зеленкуватими дзеркалами в провінціальних готелях, що вбирають відблиски світла, не відбиваючи його, і надають мандрівникові, котрий наважується подивитися в них, вигляду людини, яка вмирає від апоплексичного удару.
– То як же? – спитав граф, поплескавши Гобсека по плечу.
Стара дитина здригнулася. Гобсек покинув свої цяцьки, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову став лихварем, ввічливим, але холодним і жорстоким, як мармуровий стовп.
– Скільки вам треба?
– Сто тисяч франків на три роки, – відповів граф.
– Можна, – сказав Гобсек, виймаючи з скриньки червоного дерева неоціненні щодо своєї точності терези. Він зважив брильянти, на око визначаючи (бог його знає як) вагу оправ. Під час цієї операції обличчя лихваря відбивало і радість, і прагнення побороти її. Графиня немов заціпеніла, поринувши в роздуми; мені здавалося, що вона раптом побачила всю глибину безодні, в яку падає. У цій жіночій душі ще були муки сумління, і, можливо, треба було зробити тільки одне зусилля – милосердно подати руку, щоб врятувати її. І я спробував це зробити.
– Це ваші брильянти, пані? – спитав я її голосно.
– Мої, – відповіла вона, гордовито скидаючи на мене оком.
– Пишіть угоду, базіко, – звернувся до мене Гобсек, підводячись і показуючи мені на своє місце у кріслі біля стола.
– Пані, певно, замужем? – знову спитав я. Графиня нетерпляче кивнула головою.
– Я не складатиму акта, – заявив я.
– Але чому ж? – спитав Гобсек.
– Чому? – повторив я, відвівши старого до віконної ніші, і сказав йому пошепки – Заміжня жінка в усьому залежить від свого чоловіка; угода буде недійсна, бо ви не зможете послатися на те, що не знали факту, зазначеного в самому акті. Отже, вам доведеться віддати брильянти, тому що в угоді буде зафіксовано їхню вагу, вартість і шліфовку.
Гобсек перебив мене кивком голови і, повернувшись до двох злочинців, сказав:
– Він має рацію. Умови змінюються. Вісімдесят тисяч франків готівкою, а брильянти лишаться в мене, – додав він глухим і солодким голосом. – Щодо рухомого майна фактичне володіння означає володіння по праву.
– Але… – заперечив де Трай.
– Діло ваше, або беріть, або лишайте, – знов сказав Гобсек, віддаючи скриньку графині. – Я не хочу ризикувати.
– Ви Зробили б краще, якби кинулися своєму чоловікові в ноги, – сказав я графині на вухо, нахилившись до неї.
Лихвар, певно, зрозумів мої слова з поруху губів і холодно глянув на мене.
Обличчя молодого чоловіка пополотніло. Графиня явно вагалась. Граф наблизився до неї і, хоч говорив він дуже тихо, я все ж почув:
– Прощайте, люба Анастазі, будьте щасливі. А я… завтра я вже позбудусь усіх турбот.