Лестрейд витер серветкою жовток зі щоки. Я пильно подивився на нього. Не так я уявляв собі інспектора поліції, але, втім, і мій друг виглядав не так, як я уявляв собі детектива-консультанта, – що б воно не означало.
– Можливо, краще буде обговорити справу віч-на-віч, – сказав Лестрейд, глянувши на мене.
Мій друг лукаво усміхнувся і похитав головою, неначе сміючись над одному йому зрозумілим жартом.
– Пусте, – сказав він. – Одна голова добре, а дві – краще. Можете казати нам обом усе, що ви хотіли звірити мені,.
– Якщо я заважаю, – різко сказав я, але він зробив мені знак мовчати.
Лестрейд знизав плечима.
– Мені все одно, – сказав він через мить. – Якщо ви розкриєте справу, я залишуся на службі. Якщо ж ні, то вилечу. Робіть як знаєте, гірше не стане.
– Якщо історія і вчить нас чогось, то це того, що гірше може стати завжди, – сказав мій друг. – Коли ми поїдемо в Шордіч?
Лестрейд впустив виделку.
– Це вже занадто! – вигукнув він. – Сидите тут, кепкуєте з мене, а самі знаєте всі деталі! Вам має бути соромно і…
– Ніхто не розповідав мені ніяких деталей. Коли інспектор поліції приносить на взутті і штанях бризки грязюки такого специфічного гірчично-жовтого відтінку, для мене цілком природно припустити, що він недавно проходив повз земляні роботи на Гоббс-лейн, що у Шордічі, єдиному місці в Лондоні, де можна знайти глину такого характерного гірчичного кольору.
Інспектор Лестрейд збентежився.
– Тепер, коли ви пояснили, – сказав він, – це здається очевидним.
Мій друг відсунув тарілку.
– Так і є, – буркнув він.
Ми поїхали до Іст-Енду в кебі. Інспектор Лестрейд пішов на Мерілебон-роуд, залишивши нас удвох.
– То ви справді детектив-консультант? – спитав я.
– Єдиний у Лондоні, а, можливо, і в усьому світі, – сказав мій друг. – Я не веду справи, а консультую. Люди приходять зі своїми нерозв‘язними проблемами, описують їх, а я іноді знаходжу відповідь.
– То люди, що приходять до вас…
– Здебільшого поліцейські чи інші детективи.
Ранок був ясним, але ми вже трусили майже в нетрях Сент-Джилса, в цьому кублі грабіжників і зарізяк, яке сидить на тілі Лондона, мов рак на обличчі миловидної дівчини, що продає квіти, тож світло, що проникало в кеб, було слабким і невиразним.
– Чи певні ви, що хочете, аби я був поруч?
У відповідь мій друг не блимаючи подивився на мене.
– У мене таке відчуття, – сказав він, – ніби нам судилося зустрітися. Наче ми билися разом, пліч-о-пліч, в минулому чи в майбутньому, не знаю напевне. Я людина раціональна, але знаю ціну хорошому товаришу. З тієї миті нашого знайомства, я знав, що можу довіряти вам, як собі самому. Так, я хочу, щоб ви були поруч.
Я почервонів і, певне, сказав щось безглузде. Вперше після повернення з Афганістану я відчув, що чогось у цім світі вартий.
2. Кімната.
"Жива вода" від Віктора! Електрична рідина! Кінцівки і низ тулуба стали слабкими? Прагнете повернутись у часи, коли були молоді? Втіхи плоті давно забуті й поховані? "Жива вода" від Віктора поверне життя туди, звідки воно давно пішло: навіть стара шкапа знову стане жвавим жеребчиком! Воскресіння мертвих за старовинним родинним рецептом із використанням сучасних наукових методик. Щоб отримати завірені докази ефективності "Живої води" від Віктора, пишіть на адресу товариства В. фон Ф., Чіп-стріт, 1б, Лондон.
Це був будинок з дешевими мебльованими кімнатами в Шордічі. Біля входу стояв поліцейський. Коли Лестрейд привітав його по імені і наказав пропустити нас, я вже зібрався увійти, але мій друг сів на порозі навпочіпки і витяг із кишені збільшувальне скло. Він оглянув бруд на кованій решітці для обчищання взуття і помацав його пальцем. Тільки після того, як огляд його вдовольнив, він дозволив нам іти далі. Ми піднялися нагору. Кімнату, в якій скоїли злочин, було легко знайти: обабіч дверей стояли констеблі.
Лестрейд їм кивнув, і ми увійшли.
Як я вже казав, я не письменник, тож і не беруся описати те приміщення, розуміючи, що не зможу зробити це ясно. Втім, боюся, що коли я вже почав, треба продовжувати. Вбивство було скоєне у маленькій спальні. Тіло, чи те, що від нього лишилось, усе ще лежало на підлозі. Воно лежало на виду, але я чомусь не одразу його помітив. Натомість, я побачив те, що розбризкалось і вилилось із горла жертви: палітра кольорів різнилася від кольору жовчі до кольору трави. Рідина увібралась у пошарпаний килим і заляпала шпалери. На мить я уявив, що це полотно одержимого злим духом художника, який вирішив написати етюд у смарагдових тонах.
Минула ціла вічність, поки я подивився на тіло, розпатране, мов кролик на столі м‘ясника, і спробував осмислити побачене. Я зняв капелюха, і мій друг зробив те ж саме.
Він опустився на коліна і оглянув тіло, роздивляючись рани й надрізи. Тоді він узяв збільшувальне скло і підійшов до стіни, щоб оглянути засохлі бризки рідини.
– Ми це вже зробили, – сказав інспектор Лестрейд.
– Справді? – сказав мій друг. – І що ви тоді тут прочитали? Я впевнений, що це слово.
Лестрейд підійшов до мого друга і подивився на стіну. Трохи вище Лестрейдової голови на пожовклих шпалерах зеленою кров'ю великими літерами було написане слово.
– Rache – прочитав Лестрейд по буквах. – Очевидно, він хотів написати "Рейчел", але щось йому завадило. Отож, треба шукати жінку…
Мій друг нічого не сказав. Він підійшов до тіла і оглянув руки, одну за однією. Пальці були чистими.
– Я думаю, можна не сумніватися, що це слово писала не його королівська високість…
– З чого, в дідька, ви…
– Мій любий Лестрейде! Будь ласка, скажіть, що ви не думаєте, буцімто моя голова порожня. Тіло явно не належало людині: колір крові, кількість кінцівок, очі, розташування обличчя – усе це видає особу королівської крові. Я поки не можу сказати, до якої сім‘ї він належав, але ризикну висунути здогад, що це, можливо, перший… ні, другий наслідник трону… котрогось із німецьких князівств.
– Вражаюче. – Лестрейд трохи подумав. – Це Франц Драго, принц Богемський. Він прибув на Альбіон у якості гостя її величності королеви Вікторії. Приїхав розвіятися, змінити оточення...
– Тобто, заради театрів, повій і азартних ігор.