— Просто повідомив, що сталося, й просив надіслати відомості.
— А чи не питали ви про якісь подробиці, що здалися вам найважливішими?
— Я спитав про Стенджерсона.
— І більше нічого? Чи нема тут якихось обставин, що їх варто було б з’ясувати? Ви вже не будете телеграфувати туди?
— Ні, я спитав про все, що мав спитати, — ображено відповів Ґреґсон.
Шерлок Холмс посміхнувсь і хотів уже щось сказати, аж раптом знову з’явився Лестрейд, що залишався в кімнаті, коли ми розмовляли в передпокої. Він гордовито, самовдоволено потирав руки.
— Містере Ґреґсоне, — промовив він, — я щойно зробив відкриття величезної ваги! Якби я не надумав оглянути стіни, ми нічого б не дізналися.
Очиці маленького детектива блищали: він, схоже, невимовно радів з того, що обіграв свого колегу на одне очко.
— Ходіть-но сюди, — сказав він, кидаючись назад до кімнати, де нібито стало трохи ясніше після того, як звідти винесли страхітливий труп. — Станьте отут!
Він тернув сірником об підошву й підніс його до стіни.
— Дивіться! — переможно мовив він.
Я вже згадував, що шпалери подекуди були обідрані. В цьому кутку од стіни одірвався великий їх шматок, оголивши жовтий квадрат грубого тиньку. На ньому кривавими літерами було написано єдине слово:
RACHE
— Що ви про це скажете?! — вигукнув детектив, мов штукар у вертепі. — Це найтемніший закуток у кімнаті, й нікому не спало б на думку зазирнути сюди. Убивця — чоловік чи жінка — написав це своєю власною кров’ю. Погляньте-но: тут пляма — кров текла по стіні! Принаймні це не самогубство. А чому вбивця обрав саме цей куток? Зараз я скажу вам. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей куток був найсвітлішим, а не найтемнішим.
— Добре, напис ви знайшли, а як ви його розтлумачите? — зневажливо кинув Ґреґсон.
— Як? А ось як: убивця хотів написати жіноче ім’я "Рейчел", але не встиг закінчити — щось, мабуть, йому завадило. Запам’ятайте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що тут замішана жінка на ім’я Рейчел. Смійтеся собі на здоров’я, містере Шерлоку Холмсе. Ви людина розумна, кмітлива, але врешті-решт старий пес-нюхач зробить усе незгірш!
— Вибачайте! — мовив мій приятель, що роздратував чоловічка своїм вибухом сміху. — Звичайно, честь цього відкриття належить вам і більш нікому, і напис, безперечно, зробив другий учасник нічної драми. Я ще не встиг оглянути цю кімнату і з вашого дозволу розпочну це зараз.
Сказавши це, він дістав з кишені рулетку й велику круглу лупу. З цими двома знаряддями він почав мовчки ходити по кімнаті, раз у раз зупиняючись і стаючи на коліна; одного разу він навіть ліг на підлогу. Він так захопився своєю роботою, що зовсім, здавалося, забув про нас, а ми чули то бурмотіння, то стогін, то легенький свист, то схвальні і радісні вигуки. Я дивився на нього, й мені мимоволі спадало на думку, що зараз він схожий на чистокровного, добре вишколеного гончака, який нишпорить туди-сюди лісом, скімлячи з нетерпіння, поки не натрапить на загублений слід. Хвилин з двадцять, а може й більше, він продовжував свої пошуки, старанно виміряючи відстань між якимись непомітними мені слідами, і часом — так само незрозуміло для мене — щось міряв рулеткою на стіні. В одному місці він обережно підібрав з підлоги грудочку сірого пилу й сховав її в конверт. Насамкінець він розглянув крізь лупу напис на стіні, найуважніше роздивляючись кожну літеру. Зробивши це, він, напевно, зостався задоволеним, бо поклав рулетку й лупу назад до кишені.
— Кажуть, нібито геній — це нескінченна витривалість, — зауважив він, усміхаючись. — Дуже невдале визначення, але детективові якраз пасує.
Ґреґсон з Лестрейдом спостерігали за маневрами свого колеги-аматора з неприхованою цікавістю, хоч і дещо зверхньо. Вони, напевно, не могли оцінити того, що почав розуміти я: найдрібніші дії Шерлока Холмса служили якійсь певній і практичній меті.
— Що ви про це скажете, сер? — спитали обидва.
— Не хочу відбирати у вас слави щодо розкриття цього злочину, — зауважив мій приятель, — тож не дозволю собі давати вам поради. Ви обидва так добре працюєте, що мені недоречно буде втручатися. — В голосі його почулося відверте кепкування. — Якщо ви повідомите мене про подальше ваше розслідування, — вів далі він, — я радий буду допомогти вам, чим зможу. А тим часом я хотів би поговорити з констеблем, що знайшов труп. Скажіть мені, будь ласка, його ім’я та адресу.
Лестрейд зазирнув у записник.
— Джон Ренс, — відповів він. — Зараз не на посту. Адреса — Одлі-Корт, 46, Кенинґтон-Парк-Ґейт.
Холмс занотував адресу.
— Ходімо, докторе, — мовив він до мене. — Вирушаймо просто до нього. А вам я скажу одну річ, що може придатися на слідстві, — звернувся він до детективів. — Це, безперечно, вбивство, і вбивця — чоловік. На зріст він трохи нижчий від шістьох футів, у розквіті літ, ноги має замалі для такого зросту, взуває важкі черевики з тупими передами й палить трихінопольські[8] сигари. Він і його жертва приїхали сюди в чотириколісному кебі, запряженому конем з трьома старими підковами та однією новою — на правій передній нозі. Судячи з усього, в убивці червоне обличчя й дуже довгі нігті на правій руці. Це дрібниці, але вони можуть стати вам у пригоді.
Лестрейд із Ґреґсоном, недовірливо посміхаючись, перезирнулися.
— Якщо цей чоловік убитий, то яким чином? — спитав один з них.
— Отрута, — коротко відповів Шерлок Холмс і пішов з кімнати. — Ще одна річ, Лестрейде, — додав він, обернувшися з порога. — "Rache" по-німецькому — "помста", тож не марнуйте часу на розшуки міс Рейчел.
Випустивши цю парфянську стрілу, він пішов, а обидва суперники дивилися йому вслід, роззявивши роти.
4. Що розповів Джон Ренс
Коли ми покинули будинок номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс, була вже перша година. Шерлок Холмс повів мене до найближчої поштової контори й послав довгу телеграму. Потім викликав кеб і звелів візникові їхати за адресою, що її дав нам Лестрейд.
— Найкраще свідчення — це свідчення очевидця, — зауважив він. — Правду кажучи, я вже маю досить чітке уявлення про цю справу, але слід будь-що довідатись про все, про що тільки можна.
— Ви просто вражаєте мене, Холмсе, — мовив я. — Невже ви не маєте жодного сумніву, що все було так, як ви описали?