В ЕСКІЗИ ВУГЛЕМ, АБО ЕПОПЕЯ ПІД НАЗВОЮ "ЩО ДІЯЛОСЬ У БАРАНЯЧІЙ ГОЛОВІ"
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, В ЯКОМУ ЗАВОДИМО ЗНАЙОМСТВО З ГЕРОЯМИ І ПОЧИНАЄМО СПОДІВАТИСЬ, ЩО СТАНЕТЬСЯ ЩЕ ЩОСЬ ЦІКАВІШЕ
В селі Бараняча Голова, в канцелярії волосного війта було тихо, як у вусі. Волосний війт, літній селянин, на ймення Францішек Бурак, сидів за столові і з напруженою увагою щось грамузляв на папері, а волосний писар, молодий і самовпевнений пан Золзікевич, стояв коло вікна, длубав у носі й відмахувався від мух.
Мух у канцелярії було не менше, ніж в оборі. Всі стіни були так ними засиджені, що втратили свій первісний колір. Так само було засиджене скло на іконі, що висіла над столом, а також папери, печать, розп'яття та урядові волосні книги.
Мухи лазили й по війтові, наче по якомусь звичайному собі гласному, але особливо вабила їх напомаджена голова пана Золзікевича, що пахтіла гвоздикою... Над тією головою вирував цілий рій; вони сідали на проділ, утворюючи живі, рухливі чорні плями. Час від часу пан Золзікевич обережно підносив над головою руку, а потім блискавично опускав її; тоді розлягався виляск долоні, і рій із дзижчанням злітав у повітря, а пан Золзікевич, нахиливши голову, пальцями вибирав з волосся трупи й кидав на землю.
Була четверта година дня, на селі панувала тиша, бо люди працювали в полі. За —вікном канцелярії чухалась об стіну корова і раз у раз показувала в вікні свою сопучу заслинену морду.
Часом вона закидала свою важку голову на спину, також боронячись від мух, і зачіпала рогом об стіну. Тоді пан Золзікевич виглядав у вікно і кричав:
— Ану гей! А бодай тебе!..
Потім заглядав у люстерко, що висіло поряд коло вікна, і знов починав флегматично длубати в носі Нарешті війт порушив мовчання:
— Пане Золзікевич,— сказав він з мазурською вимовою,— напишіть-но ви оцей рапурт, а то у мене щось не виходить. Адже ви — писар.
Але у пана Золзікевича був поганий настрій, а коли в нього був такий настрій, війт мусив робити все сам.
— Ну то й що, коли писар? — відказав він зневажливо.— Писар для того, щоб писати до начальника або до комісара, а до війта, такого, як ви, пишіть самі.
Потім додав з величною погордою:
— Бо що для мене війт? Хлоп, та й годі! Мастп хлопа медом... а він так хлопом і залишиться.
Потім він пригладив волосся і знову глянув у люстерко.
Війт образився й відказав:
— Дивіться на нього! Ніби я з конюсаром не пив чаю?
— Велике діло — чай! — недбало відповів Золзікевич.— Та ще, мабуть, і без араку?
— От і неправда, бо з гараком.
— Нехай буде і з араком, але я рапорта однак не писатиму.
Війт зауважив уже сердито:
— Коли ви такі одуковані, то чого було проситись у писарі?
— А хто у вас просився? Це я тільки по знайомству з начальником...
Добре мені знайомство! А як він сюди приїжджав, то ви наче язика проковтнули...
— Бурак! Бурак! Остерігаю вас: ви надто розпускаєте язика. Мені ваші мугирі поперек горла стоять разом з вашим писарством. Вчена людина серед вас тільки опрощується. Як розгніваюсь, то кину під три чорти і вас, і писарство!
— Ого! І що ж ви робитимете?
— Що? А що, я з голоду здохну без писарства? Вчена людина дасть собі раду. Ви вже за вчену людину не журіться. Ще вчора ревізор Столбицький казав мені: "Ех ти, Золзікевич! Та з тебе був би хіба ж такий зух-підревізор! Бо ти ж знаєш, що й до чого". А що таке підревізор? Тільки по панах їздити та із шляхтою в карти грати. Не запишеш одного та другого затору на горілку, от тобі й повна кишеня. Бо де тут у нас нема шахрайства по ґуральнях? Хіба у нас, у Баранячій Голові, пан Скорабевський не шахрує? Кажіть дурному! Плювати мені на ваше писарство. Вчепа людина...
— Овва! На цьому світ ще не кінчається!
— Воно-то не кінчається, але вам доведеться квача в мазницю вмочати та квачем у книгах писати. Так угрієтесь, що й не прохолонете.
Війт почухав потилицю:
— Який-бо ви: зараз дибки стаєте.
— А ви не розпускайте язика.
— Авжеж, авжеж...
І знов запанувала тиша, тільки війтове перо стиха скрипіло по папері. Нарешті війт випростався, витер перо об свиту і сказав:
— Ну, з божою поміччю скінчив.
— Прочитайте, що ви там напартолили?
— Чого б це я партолив? Написав саме те, що треба. *
— Прочитайте, кажу.
Війт узяв папір в обидві руки й почав читати: "До війта волості Вжецьондза. Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Амінь. Начальник мовив, щоб списи військові були вмент після матірбожої, тут у вас всі ментрики в парахвії у панотця і теж наші хлопці ходять на заробки до панів, втямили? Щоб були вписані і наймитів теж прислати перед матірбожою, як мине вісімнадцять літ, бо як того не вчините, то дістанете по довбешці, чого собі й вам зичу. Амінь".
Шановний війт .щонеділі чув, як ксьондз такими словами кінчав казання, отож вважав, що вони в необхідною ознакою доброго стилю. Вислухавши до кінця, Золзікевич засміявся.
— Хіба так пишуть? — спитав він.
— То напишіть краще.
— Таїш напишу, бо мені соромно за всю Баранячу Голову.
Сказавши це, Золзікевич сів до стола, взяв перо в руку, крутонув ним кілька разів у повітрі, наче розганявся, і став швидко писати.
Незабаром повідомлення було готове, автор пригладив волосся і прочитав:
"Од війта Баранячої Голови до війта Вжецьондзи!
Позаяк рекрутські списки з розпорядження вищого начальства мають бути готові дня такого-то й такого, року такого й такого, то повідомляю війта Вжецьондзн, аби метрики бараноголовських селян, що знаходяться в парафіяльній канцелярії, з оної канцелярії він забрав і в село Бараняча Голова якнайшвидше надіслав. Селян же Баранячої Голови, що перебувають на роботі у Вжецьондзі, на той же день приставити".
Війт пожадливо ловив кожен звук, а на обличчі його вимальовувалось захоплення й майже святоблива шаноба. Яким же те писання здалось йому гарним, урочистим, наскрізь офіційним! Взяти хоч би початок:
"Позаяк рекрутські списки..." Він був у захваті, від нього "позаяк", але сам не вмів його вживати. Правда, перше слово написати він ще міг, але далі — ані руш! А у Золзікевича все йшло так плавно, що навіть у повітовій канцелярії краще не писали. Залишалось тільки закоптити печать, ляпнути нею об документ так, щоб аж стіл затріщав — і кінець!