— Я не в гості до тебе приїхала, а додому! — заявила Олімпіада.— Не забувай: не тільки ти цар Епіру, до речі, з моєї доброї волі. Я теж епірська цариця.
— Я завжди це пам'ятаю, сестро.
Вони були удвох в лункій і пишній тронній залі епір-ських царів, з мармуровими колонами, обвитими мармуровим плющем, з бюстами великих греків у нішах, з блискучою мозаїчною підлогою, що переливалася всіма кольорами веселки, і гомоніли мовби приязно, як брат і сестра, що давно не бачились. Колись у тій залі на підвищенні, на яке вели три сходинки, стояв лише один трон із слонової кості, прикрашений золотими лев'ячими головами на підлокітниках, а також золотими та срібними інкрустаціями. Але звідтоді, як владиками царства стали брат і сестра, поставили й другий трон — точну копію першого. І ось брат і сестра сиділи на своїх тронах і, трохи повернувшись одне до одного, розмовляли. Александр відчував, що розмова з сестрою буде непростою, не для побачення ж з братом приїхала вона з Македонії.
А поки що Олімпіада майже турботливими, майже материнськими очима розглядала брата, ніби вперше його бачачи. Витягнувся, високий, гінкий. Олімпіада розповніла, рано обважніла, лице велике, повне величі й влади, а тепер ще й гніву та образи, а брат, власне, худий як лозина. В чомусь він скидався на її сина. Такий же рвійний, запальний, честолюбивий, про себе високої думки. І лицем ніби схожий — ніжне воно, одухотворене і водночас владне, вперте, зарозуміло-гордовите. Хоч і вміє прикидатися, особливо перед нею, тихим та покірливим, але все то гра.
— Ти все життя збираєшся просидіти на епірському троні?
Брат здивований (чи вдає з себе такого):
— А що маю робити? В Епірі — тихо, спокійно. Слава богам.
— Твій племінник, а мій син у такому віці вже мріє про завоювання світу! — різко вигукнула сестра.
Брат відповів трохи насмішкувато:
— Мріяти нікому не забороняється. Олімпіада гостро глянула на брата.
— А те, що сестра твоя потерпає, тобі байдуже? Ти мусиш відомстити Філіппу за ту ганьбу, якої він завдав мені, твоїй сестрі і співправительці Епіру. Невже тобі не пече, що якийсь там зарозумілий македонець, неотесаний горець, мужлан, зрадник і п'яничка, знущається з твоєї сестри? Доведи, що твоє царство чогось-таки варте. Годі тобі тихенько сидіти в Епірі — виходь у світ. Хай світ про те. бе говорить, а не про якихось там македонців.
— Філіпп,— обережно почав брат,— попри все... е-е... що б там у вас не трапилось, твій чоловік. А втручатися у сімейне життя сестри молодшому братові негоже. А ось коли хто інший посміє тебе образити, сестро, клянусь
Ахіллом, предком нашим славним,— життя свого не пошкодую, щоб захистити тебе і відомстити твоїм кривдникам.
— Так і відомсти македонцям! Вони мене образили, Ат-тали прокляті. На чолі з Філіппом. І тому самі боги велять тобі йти війною проти Філіппа! Щоб усі знали, який у мене надійний заступник!
— Але в твого надійного заступника, на жаль, мало збройної сили, щоб іти війною проти будь-кого, не кажучи вже за непереможного царя македонського, з яким навіть вся Греція не може впоратись.
— Задкуєш? — спалахнула сестра.— Забув, хто тебе на трон посадовив! Збройних сил у нього мало! Та хороший полководець перемагає не кількістю воїнів, а своїм умінням. Об'єднайся з греками, от і матимеш силу. Філіпп вже добре дозолив грекам, скільки їхніх міст та земель захопив. Греки вороже налаштовані до македонців, особливо Афіни. А з Іллірії мій син приведе допомогу.
"Так ось чому її синок подався в Іллірію?! Проти Філіппа затівається змова". А вголос мовив розсудливо:
— Я не певний, щоб Іллірія змогла чим-небудь суттєвим допомогти. Виступити із зброєю проти всемогутньої Македонії для неї рівнозначно крахові. Як і для мене. Така моя мова, сестро. Вислухай її, зрозумій і не гнівайся на мене.
— Виходить, відмовляєшся?
Хоч у голосі сестри й забриніла погано прихована погроза, та Александр від слів своїх не відмовився.
— Змушений тобі відмовити, сестро..
— Сестро! Сестро! — Олімпіада схопилася із трону, збігла з підвищення і заметалась у залі, вигукуючи: — Не смій мене так називати! Який ти мені після цього брат? О, куди я дивилася, коли, ризикуючи собою, йшла з військом в Епір, щоб прибрати Аррібу і тебе всадовити на царство!
Цікаво, чим вона ризикувала, коли Євмен вів за нею сильне македонське військо?
— А ти... ти рідну сестру відмовляєшся захистити?!
— Сестру — ні. А ось проти Македонії виступити — не можу. Я ще не стратив голови. І безумцем ніколи не був.
— Тобі досить лише почати. Все інше греки зроблять. І ті, кого кривдила і кривдить Македонія. І Філіпп тоді опиниться в кільці.
— Боюсь, що я швидше тоді опинюся на тому світі.
— Боги тебе осудять, невірний брате!
Сестрине лице перекосилося, в куточках уст з'явилася піна. В очах — громи і блискавиці. Проклинаючи всіх і вся, Олімпіада вибігла із зали. І лише тоді брат, обережно перевівши подих, сам себе похвалив:
— Молодець, вистояв! Перша гроза, здається, минула.
Згораючи від лютого й ревнивого безсилля та бажання пошвидше відомстити Філіппові і його новому тестеві Ат-талу, а заодно й Клеопатрі, Олімпіада розгорнула в Епірі бурхливу діяльність. Та як вона не наполягала, як не вмовляла брата, як йому, зрештою, не погрожувала — Олександр розсудливо не пристав на її безумну затію негайно йти походом на Македонію.
Перелютувавши і переклекотівши, сестра змушена була змиритися з цим. До того ж до неї дійшли невтішні вісті, що й синові не щастило: іллірійці теж рішуче відмовилися йти війною проти Філіппа, і спільників собі серед них збіглий царевич так і не знайшов.
Своїх дружин я не вбиваю!
Аттал святкував перемогу — царевича Александра в столиці не було, Олімпіади — теж. А новою царицею Македонії стала його племінниця Клеопатра. То чому б і не попишатися, коли рід Атталів породичався з царським родом і дав Македонії нову царицю? Але владу Клеопатри, а отже й владу Атталів, ще треба було зміцнювати — це Аттал добре розумів. Насторожувало й те, що хоч Олімпіада й залишила Пеллу, але цар з нею не розлучився. І хоч жити з нею він вже не буде — це ясно,— але все може статися. Та й самолюбивий царевич Александр десь завіявся, шукає собі спільників у боротьбі за македонський трон. Тож Аттал і почав навіювати Клеопатрі: доки епірська відьма із своїм синком на цьому світі, вона, Клеопатра, не утвердиться на троні. Племінниця ж була переконана, що на троні вона вже утвердилась. Цар, який за віком годився їй у батьки, був безтямно в неї закоханий, виконував будь-яку її забаганку, і це так тішило юну царицю і вселяло віру, що вона наймогутніша з усіх жінок. Повіривши в свою винятковість, Клеопатра увійшла в смак. Жіночу половину царського палацу — гінекей — вже переобладнала з небаченою пишністю. Ще й веліла в залі гінекею поставити трон. І навіть Аттала, дядька свого, котрий заміняв їй батька, опікуна і наставника, який стільки зусиль доклав, щоб вона стала не коханкою Філіппа, а його законною дружиною і царицею, Клеопатра приймала, теж сидячи на троні. І трон той заздрісники Аттала вже встигли оголосити жіночим і тільки посміювалися поза його спиною. Іноді злословили: "Що скаже трон у гінекеї?" Кпили, бо й справді трон шістнадцятилітньої Клеопатри, та ще в гінекеї, викликав посмішку. Невже цього не відчуває Клеопатра? Інші ж із шкури лізли, запобігаючи перед царицею, називаючи її мудрою з мудрих... "Яка там мудрість? — обурювався Аттал.— Зелене і дурне дівча!" Клеопатра ж улесливість лизунів сприймала за правду і вже почала носа дерти, повіривши, що вона й справді — мудра з мудрих.