І хоч ти цариця, але, коли ти жіночого роду, ти така ж підневільна, як і всі інші еллінки. Олімпіада ж хотіла діяти, діяти як цариця, наказувати й володарювати, підкоряти, панувати над одними, йти походом проти інших. Багато чого їй хотілося, душа бунтувалась, як птах у золотій клітці. А натомість мусила байдуже сидіти в гінекеї, володарювати над ледачими слугами чи рабами. Цариця, а влади не мала. Аніякої. Хіба що у своєму гінекеї, у чотирьох його стінах. Не про таке панування мріяла, коли їхала засніженими горами й лісами в країну бога-цапа Карана. Так можна все життя просидіти в чотирьох стінах гінекею і нічого не висидіти. А досить вийти на вулицю, як відразу ж позад неї мовчазними тінями з'являлися ефеби на чолі з Леонідом, які наганяли на не! таку ж нудьгу, яку варта наганяє на в'язнів. Бережуть ефеби царицю чи, навпаки, тримають її під пильним оком?
Йшла лункими кам'яними плитами в дальній куток двору до високої оборонної стіни (вона оперізувала царський палац, друга така стіна, ще потужніша, оперізувала все місто), що відгороджувала її од волі. Мовчазні тіні — Леонід з ефебами — нечутно пливли за нею, Олімпіада зітхала, здавлювала в серці нудьгу, що межувала з відчаєм і могла ось-ось вихлюпнутись назовні нестримним гнівом. Крутими кам'яними східцями піднімалася на кутову вежу з бійницями, виходила на широку, зубчасту оборонну стіну. Нагорі її зустрічав вільний вітер, якого спинити могли хіба що круті піднебесні гори. Вдихала його жадібно і спрагло — слава богам, що хоч на оборонну стіну їй дозволяється піднятися без спеціального на те дозволу. Варта, котра день і ніч походжала стіною, загледівши царицю, делікатно відходила. Але так, аби бачити свою володарку і не спускати з неї пильного погляду...
Цариця застигла на стіні, вдивляючись у далечінь. Вітер віяв їй в лице, грався волоссям, що спадало на плечі з-під гостроверхої пласкої шапочки, лопотів полами зейри. А вона, ловлячи губами, очима, лицем, душею свіжий вітер, завмирала збентежено. Перед нею внизу і ген вдалині все ще загадкова їй Пелла, столиця того царства, у якому вона, не маючи влади, є царицею. А за містом ще одна оборонна стіна. Куди не поткнись, всюди стіни, стіни, стіни: у гінекеї, у дворі, у місті. Невже десь є воля і простір? Невже там немає глухих мурів?
Здавалось, що воля була аж ген-ген, за міськими стінами. З одного боку на обрії синіли гори, укутані білими хмарами, а з другого — бухта голубої морської затоки, на березі якої і розкинулась Пелла. Між горами і бухтою, вигинаючись і петляючи, простяглися дороги. Скачуть по них вершники, сунуть валки. Як заздрила тим, хто зараз їде навстріч незвіданому! А що, вона висидить у своїй в'язниці-гінекеї? Вдихала вітер, що линув з далеких країв, і відчувала в душі гіркоту. Чи сам вітер був з гірким присмаком, чи в душі ятрилась гіркота?
— Царице,— неголосно озивається позад неї Леонід.— На стіні холодний вітер, недовго й простудитись...
І знову попливли в гінекеї дні за днями, тиждень сплив, місяць, другий... Іноді Олімпіада втрачала лік дням, до того вони були одноманітні. Зрадливе щастя, мінливе, непостійне. Як і чоловік. Правда, вірна Ланіка вже знову була з нею — народила хлопчика, якого назвали Протеєм. Немовля мати передала рабині-годувальниці, а сама звідтоді невідлучно перебувала при Олімпіаді. Цариці хоч трохи легше — хоч душу є з ким відвести в розмові.
Але не вистачало поруч Філіппа. Де він зараз, на яких грецьких дорогах цокотять копитами його коні? Світ широкий, в ойкумені безліч доріг, і одна з них — Філіппова. І він, упертий і затятий, ніколи не зійде з неї, і ніхто його від мети не відверне. А в неї власної дороги так і немає. Мета є, але, як до неї йти, не відає. Гнітила бездіяльна самотність. Невизначеність сенсу свого існування. Невже її покликання сидіти в гінекеї й народжувати дітей?
Намісником Македонії на час відсутності царя незмінно залишався Антіпатр, якому Філіпп довіряв, здається, більше, аніж їй, цариці й дружині. Це теж дратувало, принижувало її, ущемлювало самолюбство. Скільки не скаржилась на Антіпатра, що той не визнає її як цариці і своєї повелительки, Філіпп і слухати не хотів. За Антіпатра стояв горою. "Не твого жіночого ума діло втручатися в діяльність моїх полководців та радників,— відверто казав їй, коли вона скаржилась на Антіпатра.— Мої люди не втручаються у справи твого гінекею, не втручайся і ти у їхні..."
І вона, цариця, змушена була коритися Антіпатру. Від того ненавиділа намісника люто, як і коханок свого чоловіка. Але що вона може вдіяти проти полководця, у якого і влада, і збройна сила? А Філіпп був далеко. Вісті від нього надходили поки що невтішні. Спершу, правда, йому щастило. Нібито допомагаючи Фівам у їхній боротьбі проти Фокіди, Філіпп з чималим військом ринувся у Фессалію з наміром захопити Середню Грецію. Пройшовши Тем-пейську ущелину, він у першій же сутичці переміг Фаіла, брата фокідського стратега Ономарха. А потім для македонців почалися навдачі. Лихі вісті прилетіли у Пеллу: у двох битвах впертий Ономарх розбив Філіппа. Щоправда, як покаже час, це була перша і остання поразка Філіппа в Греції. Перша й остання, але тяжка. В розладнаному македонському війську почалося дезертирство, і Філіпп — доходили чутки — з великими труднощами втримує його в покорі. Навіть знаменита і грізна македонська фаланга не виручила. Вона була непереможною і наносила жахливе спустошення на рівній місцевості, але цього разу Філіпп змушений був увести в бій фалангу у невигідних для неї умовах — на нерівній, горбистій місцині, зарослій густими, колючими кущами. Обминаючи перепони, фалангісти порушили замкнутий стрій, розладнали свої непереможні ряди, воїни Ономарха цим скористалися і завдали нищівної поразки.
До лихої вістки в Пеллу надійшло недобре уточнення: Ономарх не просто розбив Філіппа, а відкинув його аж до кордону. Фессалія, яку той хотів захопити, опинилася під владою Фокіди.
Філіпп буцімто заявив: "Я не тікаю і не тікав ніколи. Я лише відходжу, як відходить цап, щоб, розігнавшись, завдати ще сильнішого удару!"
В Пеллі зчинилася паніка, та Антіпатр швидко навів лад. А різних царевих недругів, особливо вихідців з Верхньої Македонії, які все ще не полишали мрії повернути собі самостійність і тепер раділи з невдачі македонського війська та розповсюджували різні небилиці, Антіпатр велів хапати й запроторювати в підземелля — щоб там охололи.