І тут полководці підтримали Птолемея — справді пора. І почали тиснути на Пердікку. Тільки він, наділений верховною владою, міг закликати до Вавилону тих полководців, котрі на той час перебували в Азії. Пердікка змушений був те зробити — згукав полководців, вони й накинулись на імперію покійного імператора, як круки — кожний намагався відхопити найласіший кусень. Птолемей присвоїв собі сатрапію Єгипет та частину Лівії, що пролягала до долини Нілу, та ще добрий шмат Аравії. Лаомедон отримав Сирію з Фінікією, Філота відхопив Кілікію (південно-східну частину Малої Азії), Піфон (він допомагав Пердіцці захоплювати центральну владу) був призначений правителем Мідії. Євмену, котрий загасив бодай і на деякий час конфлікт серед своїх, було доручено Каппадо-кію (її, щоправда, Македонський не встиг підкорити, і, отже, треба було це зробити самому Євмену), а також Паф-лагонію і ще деякі райони, близькі до Понта і Трапезунда. Антігон зберіг за собою Велику Фрігію і одержав на додачу ще й Памфілію та Лікію.
Сатрапом Кафії став син Антіпатра Кассандр, Менандр взяв Лідію, якою він деякий час управляв ще за Македонського, Леоннату, який більше не належав до центрального уряду, віддали сатрапію Малу Фрігію, через яку проходила дорога з Європи в Азію. Селевк отримав найвищу посаду, що до нього займали Гефестіон і Пердікка,— став командувачем могутньої кінноти гетайрів.
Так було поділено східні володіння Македонського.
В Європі ж все залишилося по-старому: Лісімах керував Фракією, Херсонесом та узбережжям Понта, близьким до Фракії, Кратер (він на той час перебував у Кілікії) і Антіпатр зберегли владу, якою вони були наділені в Македонії та Елладі.
Таким був перший поділ тих областей імперії Македонського, якими мали керувати (щоправда, про людське око) зведений брат покійного імператора Аррідей і новонароджений син все того ж покійного імператора. Пердікка тримав у своїх руках обох царів, був їхнім опікуном і наглядачем, а тому влади мав чи не найбільше серед полководців. І невдовзі це їх почало насторожувати, боялися, аби він не став вище од усіх. Сам Антіпатр теж вважав правління Пердікки небезпечним для Македонії, і вже тоді непомітно, але досить швидко почав визрівати новий конфлікт, адже соратники Александра, не витрачаючи марно часу, заходилися посилено готуватися до кривавої боротьби один з одним, котра їх усіх з часом приведе до загибелі, а з нею розпадеться на віки вічні й сама імперія Македонського.
Лялька в царському вбранні
Гризучись за владу і володіння, македонські полководці — вчорашні товариші по зброї, а віднині і назавжди вороги непримиренні — геть забули про свого недавнього бога і повелителя. Це ж треба! Імператора у його ж власній імперії не було кому поховати. Завойовнику, котрий захопив півсвіту, не знайшлося місця для могили. Цілих тридцять днів, доки полководці ділили владу і царства та гирка-лись між собою, тіло Александра лишилося непохованим. Спека у Вавилоні стояла неймовірна, і труп зберігався тільки тому, що хтось здогадався опустити його в мед, що має, як відомо, властивості бальзаму. А ось поховати його забули. Та й навіщо він їм тепер — мертвий бог? І лежав імператор у меду, у вавилонському палаці Навуходоносора, далекий від суєти суєт земного світу. І все йому вже було байдужим: і нові походи, які він затівав, і військо, що розділилося на два ворогуючі табори, і світова держава, до створення якої він поривався, і його сподвижники, що вже стали ворогами... Вчорашній бог і повелитель вже нікому не був потрібний. І ніхто з полководців не хотів брати на себе зайві клопоти і витрати з похованням царя. Тільки й чулося: "А чому це я мушу?.." Ні Неарх не хотів, ні Птолемей, ні Леоннат, ні Селевк, ні Лісімах, ні Поліспер-хонт, ні Піфон, ні Менандр, ні навіть сам Пердікка. У кожного й без похорон клопотів було предосить. Та й кожний з них саме збирався у свою вотчину, відірвану від імперії того, чий труп зараз лежав у колоді, наповненій медом. А, прибувши у вотчину, кожний збирався пишно відсвяткувати своє воцаріння — чи ж до похорон тут було?
Чим би все це закінчилося, невідомо, якби не віщун Арі-стандер, котрий раптом почав пророкувати, що буцімто боги йому відкрили таке: тій країні, котра прийме тіло царя, судитиметься щастя і процвітання... А полководці Александра були, попри свою освіту й передові погляди, людьми дуже забобонними і вірили в будь-які пророцтва віщунів. І ледве вони почули про те пророцтво Арістанде-ра, як серед них спалахнуло жорстоке суперництво за право поховати царя — кожний раптом забаг перенести тіло покійного імператора у свої володіння, вірячи, що воно стане запорукою міцної, влади і процвітання.
Тож Лаомедон забаг поховати імператора у своїй Сирії, або Фінікії, Філота — у Кілікії, Піфон — у Мідії, Анті-гон — у Великій Фрігії, Леоннат — у Малій Фрігії, Менандр — у Лідії, Пердікка — десь у Македонії, бо з часом мріяв туди перебратися.
А меткий і хитрий Птолемей забаг поховати царя у своїм Єгипті: Махнувши рукою на різні умовності і не чекаючи кінця-краю тій спірці, він просто викрав тіло імператора і повіз його в Александрію, у свої єгипетські володіння. Першим про те дізнався Пердікка і кинувся в погоню, багнучи будь-якою ціною і навіть кров'ю перехопити викрадене тіло. І таки наздогнав утікачів, зчинилася у пісках кривава сутичка. Але Птолемей і тут викрутився: він велів зробити ляльку, зовні схожу на Александра, вбрати її в царські шати і покласти на носилки, що були прикрашені сріблом, золотом та слоновою кісткою, а носилки приладнав на не менш пишний візок... А тіло велів хутчій везти без будь-яких прикрас глухими манівцями у простесенькому візку. Пердікка, захопивши ляльку, повернув назад, радий, що віднині тільки його царство спізнає щастя і процвітання. Коли ж збагнув, що його обвели круг пальця і везе він усього лише ляльку, вбрану по-царському, було вже пізно — люди Птолемея зникли в пустелі.
Птолемей благополучно привіз тіло імператора в Алек-сандрію, але, боячись, що його можуть у нього викрасти полководці, як він викрав у них, заховав його так надійно, що й досі ніхто не може знайти могили Александра Македонського. І не може знайти, і вже, мабуть, ніколи й не знайде.