Кілька радісних днів і ночей, як Філіпп заскочив з Фракії в Пеллу,— і знову самотність. А без нього, без зрадливого і коханого Філіппа, вона вже не уявляла свого щастя. Та чоловік вдома бував не господарем, а лише гостем. І то — не частим. І від того — бажаним і жаданим. Олімпіада пам'ятала лише ті дні, коли цар бував у Пеллі. Та і як не пам'ятати, якщо тих днів стільки назбиралося за рік, що й на пальцях порахувати можна. А ті дні, коли царя з військом носило фракійськими та грецькими світами, зливалися для неї у довгі-предовгі місяці самотності. Життя проходило іншими дорогами, десь поза її гінекеєм, поза чужою їй Пеллою, і ті дороги напевне ж вели до щастя. А втім, хіба воно є у світі білому, щастя? Омана все то, віра у те, що ніколи не збувається. Філіпп постійно відсутній, і вона вже відчувала себе не так заміжньою жінкою, як удовою, у якої чоловік мовби і є, і водночас його немає. Казна-що таке! Думи гіркі серце точать, світ білий не радує. І не кануло в минуле непорозуміння, що звелося між нею та Філіппом, не залишило їх назавжди, як гадалося. Вона не любить Філіппа... О боги, невже це так? Іноді їй аж лячно стає від таких думок і таких почуттів... Не любить його, не любить, не лю... Ні, ні, вона ще любила Філіппа, але її велике почуття до нього, напевне ж, доживає останні дні. А що прийде в душу навзамін? Чи залишиться у ній пустка? Чи порожню душу захопить зневіра і змією вжалить її?..
Спершу думала: народить Філіппу сина і все зміниться. Народила. А що змінилося? Філіпп визнав сина за свого — спасибі й на тім! — і хутко зник. Ніби вона йому і не дружина, і не цариця його царства. Ніби і дому в нього немає, сім'ї. Чи збайдужів до неї? Не доведи, Боже... Знала, що в нього є жінки. А немає, так знайде. Чи й не клопіт для Філіппа. То нащо вона йому? Кляла себе і в'язницю свою, гінекей. Не склалися у неї стосунки і з двірцевою знаттю, надто гордою була, аби першою йти на поклін. А тутешні вельможні в свою чергу славилися гординею. До всього ж вважали, що македонською царицею мусить бути лише македонка, а не чужачка. Так і опинилась Олімпіада в самотині. Всюди люди, багато людей, а вона як на безлюдному острові...
І з Ланікою, найвірнішою своєю подругою, бачилась рідко. Подруга і царська ключниця — хто б міг це завбачити? — негадано завагітніла. Від кого? Коли? З любові чи так? Мовби ж невідлучно при цариці — і вдень і вночі, а бач... Ніби й чоловіками не цікавилась, до ероса наче зовсім байдужа, а бач... На шостому місяці. А втім, Олімпіада ні до чого не доскіпувалась, бо досить лише глянути на Ланіку, як та відразу ж заливається слізьми. Олімпіада й рукою махнула — Бог їй судія. Самотня вона, ні сім'ї, ні чоловіка, ні дитини. А жінка, звісно, свого потребує. Тож хтось з метких македонців і скористався цим... Жеребці прокляті! Бугаї! Розжиріли на дармових царських харчах, нащо їх тільки Філіпп тримає при дворі. Але хто — не випитувала, бо Ланіка відразу ж починає клястися богами, що вона тільки Олімпіаду і любить, і їй, подрузі своїй і цариці, вирішила присвятити своє життя. А те, що сталося... Вперше і востаннє — боги тому свідки! Не хотіла, а так воно лучилося... Але вона і далі вірно-вірно служитиме цариці й прохає її не гнати од себе.
— Заспокойся, тебе ніхто й не виганяє! — відмахнулась Олімпіада.— Сама затіяла, сама й викручуйся. А дитина, яку ти народиш, нікому не завадить у царському палаці. В гінекеї для вас завжди місце знайдеться. І доки я тут цариця, тебе ніхто й пальцем не зачепить.
І веліла Ланіку відправити в дальні покої гінекею — яка з неї тепер помічниця, живіт он руками підтримує. Хай там, поки не народить, і живе. Дала їй рабинь, веліла їм вірно Ланіці служити.
І знову Олімпіада самотня. І ні перед ким їй душу вилити, слово утіхи чи поради ні від кого почути в чужій столиці, у чужого люду. Перед нею всі кланялись, як перед царицею, і тільки. І була самотньою і нещасливою. То де та добра душа, котра б бодай поспівчувала їй? Згадала про свого вчителя, мудрого грека Менехма, з яким і в Македонію приїхала. І як це вона про нього забула? Ось хто дасть їй пораду, душу заспокоїть і неодмінно знайде відповіді на ті запитання, на які сама відповіді знайти не може... Погукала Леоніда, веліла йому знайти Менехма і спішно привести до неї.
— Я не можу привести Менехма,— відповів Леонід.— Він лаштується у свою останню дорогу в цьому світі. Коли вже не помер.
— Та чого ж ти раніше...— Олімпіаді забракло слів.— Він же мій учитель. Негайно веди до нього.
Довго блукали якимись переходами, то піднімалися вгору, то спускалися вниз, аж доки в тісному закапелку царського палацу, де мешкала найбідніша челядь впереміжку з рабами, не наткнулися на вчителя. На витертому кожусі лежало щось маленьке, висохле, заросле бородою — лиця не видно. Руки, як жовті сухі палиці, стирчали з-під кожуха. А на зарослому лиці, вже, здається, мертвому, тільки очі двома жаринками й горіли.
— Від тебе відвернулося щастя, царице? — не відповідаючи на її привітання, раптом запитав Менехм, і голос у нього був такий тихий та слабкий, що довелося підійти ближче, аби почути.— Коли цариця рік не приходила до свого вчителя, то, значить, вона була щасливою. Бо щасливим учителі непотрібні.
— Була...— зітхнула Олімпіада.— Тому й забула про тебе, мій навчателю. Не гнівайся на мене.
— Чому це я маю гніватися на свою ученицю? — здивувався добрий Менехм.— Навпаки, я радів. Не приходить Олімпіада, не потрібний я цариці, тож у неї все добре. До мене йдуть тільки тоді, коли в душі неспокій, коли хто ради сам собі не дасть... Ось тільки лихо, чи встигну я тобі допомогти, царице?
Замість відповіді Олімпіада повернулась до Леоніда, насупилась.
— Моєму вчителю не місце тут. Негайно забери його звідси і посели у пристойному помешканні.
Губи Менехма — дві тонкі, сухі смужки — довго залишалися непорушними, а тоді ледь ворухнулися — і вона напружила слух.
— Мені й тут добре, тихо, спокійно і ніхто не заважає. А переселятися мені доведеться, тільки не в те помешкання, про яке ти кажеш... Все, що боги мені відпустили у цьому світі, я вже прожив. Кажи, чого ти хочеш, моя ученице, бо часу зайвого я вже не маю.