Він її слухав, здається, очманіло.
— Я щось нічого не второпаю. Філіна фессалійка, ти — епірянка. Ну й що з того? Чого ти бісишся? Аж губи побіліли... Тю-ю! Тіпаєшся, як твоя дорогоцінна єгипетська кішка, коли її роздратуєш. Далась тобі фессалійка. Чи тобі не все одно, де я ніч перебуду? Та мене вистачить і на фесса-лійку, і на тебе, і на багатьох інших.
— Перед богами й народом — я твоя законна жона! Я! — верескнула цариця, мало не зірвавши голос, а сама в ту мить подумала: "Що я йому кажу?.. Що затіяла?.. Нащо це... не треба цього... Як усе ницо і бридко... Бррр!.." Але стриматись не могла: — Вся Пелла знає, що ти, полишивши свою вагітну жону, гуляєш у коханки. Ти ганьбиш царський дім! Нашу сім'ю! Нашу честь!
Філіпп нарешті отямився.
— Ти надто багато собі дозволяєш! Я поки що не твій підданий. Я цар і правлю так, як мені підказують боги.
— Ах, тобі боги підказують, з ким... з якою шлюхою спати? — поспитала вона глузливо і пошкодувала. Та було вже пізно.
— Затям! Я гуляю коли захочу і де захочу! І з ким захочу. Чого ти на мою чоловічу волю зазіхаєш? Любив жінок і любитиму. Гуляв і гулятиму. Вважай, що я таким вдався.
Круто повернувся і вийшов. Олімпіада впала на ложе, і плечі її затряслися. Нечутною тінню зайшла вірна Ланіка, опустилась перед ложем на коліна, обережно доторкнулась до плеча.
— Подруго моя, царице моя...
Олімпіада схопилась, сіла на ложі. Глянула на Ланку запухлими, набряклими очима — негарна, зів'яла, лице м'яте, в червоних та білих плямах...
— Яка я цариця?! — вигукнула крізь сльози, біль, відчай і обурення.— Раніше я була нелюбою племінницею свого дядька-царя, а тепер... нелюба дружина свого чоло-віка-царя. Я просто... просто нещасна жінка, яку нікому пожаліти і приголубити.— І заревіла нестримно: — Ме-ене... зраджує... чо-оло-овік...
— Було б з-за чого сльози лити,— з ніжною вірністю та відданістю в голосі заговорила Ланіка.— Заспокойся. Подумаєш, чоловік у коханки побував. Ну й що? Чи й не подія. Аби він твій залишався, а решта... Краще бережи себе.
— Ти теж... такої співаєш?— Олімпіада вражено дивилася на подругу.— Ти теж не розумієш, що у відносинах між подружжям можуть бути лише дві речі: вірність і зрада. Я хочу вірності. Бо вірність — це любов. Щастя. Мир і спокій. А зради — це війна. Я ненавиджу зраду!
— Всі ми, жінки, хочемо вірності,— зітхнула зажурено Ланіка.— Така наша жіноча доля — чекати вірності. Чекати і... не мати її.
— Таку долю я або поламаю, або...
— Ой гляди, царице, бо поламане знову не стулиш. У світі так уже ведеться, що чоловік гуляє де хоче і в кого хоче, а нам, жінкам, зась! Бо ми — нижчі люди. Ми не маємо права на зраду. Таке право мають тільки вищі люди — чоловіки. А ми зобов'язані берегти вірність зрадливим чоловікам. Берегти сім'ю, дітей, дбати про честь...
— Але ж я... кохаю його! — у відчаї вигукнула цариця.— А він на кожному кроці мене зраджує, топче мою любов і вірність.
— Чоловіки, на жаль, переконані, що так і мусить бути. Жінки мусять терпіти.
— А я не буду... терпіти! Не буду і не хочу! Зрештою я не просто жінка, я й цариця!
— Жіночі долі і цариць не обминають. Але ти попри все будь вище суєтного і дрібного. А що чоловік до якоїсь піде, то хай іде. На те він і чоловік. А Філіпп це й цар. Він може й кількох жінок мати, не кажучи вже про коханок.
— І всіх однаково любити?
— Філіпп любить тільки тебе,— не розгубилася Ланіка.— А з іншими то так... забавка. Бо сили у нього — дівати нікуди.
— А як можна із жінкою в постіль... без любові? Ми ж люди, а не тварини.
— Не знаю,— чесно зізналась Ланіка.— Можна чи не можна, а так буває. І досить часто.
— Не можу я так. Або Філіпп буде мій, або... або нічий...
— Не говори таких страшних слів, царице! І стіни вуха мають.
— Хай слухають ті вуха у стіні: або мій, або нічий! Ланіка зітхнула.
— І навіщо ти його так покохала? Олімпіада ледь не кинулась на неї.
— Хто тобі таке сказав? Я його ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу!
Вона й справді в ту мить ненавиділа царя. І ненавиділа аж кілька днів, а тоді наче щось у ній надломилося. Зі сльозами на очах послала Ланіку до Філіппа. Прохати, аби прийшов до цариці в гінекей. Ланіка повернулась з приголомшуючою вісткою: Філіпп кілька днів тому пішов походом проти фракійців. Антіпатра ж залишив намісником у столиці...
В Олімпіади потемніло у вічу. Не попрощався, не поцікавився навіть, як вона, вагітна, себе почуває... Нещасна. Яка ж бо вона нещасна!
Філіппи — фортеця Філіппа
Філіпп уже давно зазіхав на золоті та срібні рудники під горою Пангеєю, якими володів фракійський цар Кетріпор. Філіппу потрібне золото. Багато-багато золота. Захопивши Амфіполь і вийшовши на узбережжя, Філіпп зупинився: для подальшого проникнення у Грецію, крім військової сили та політичного уміння, потрібні були ще й значні кошти. Золото і срібло. І не лише для утримання великого війська, яке на той час почав створювати македонський цар, а й для підкупу та вербування численних прихильників в еллінських полісах, які б зсередини робили те, що Філіпп ззовні,— тобто допомагали йому проникати у грецькі міста. А без дзвінкої монети прихильників не навербуєш, бо за так, як розумів Філіпп, ніхто не хотів продаватися. Небагата македонська скарбниця була, майже порожньою. Греки теж відчували брак золота — в їхніх полісах ходили тільки срібні монети. Цим і скористався перський цар Дарій І. Борючись за грецький ринок, він свого часу увів в
обіг власні золоті монети — даріки. І перська торгівля від того тільки виграла, бо навіть грецькі купці віддавали п. ревагу золотим дарікам. Філіпп вирішив будь-що вивес и
3 обігу перські даріки, замінивши їх македонською золотою монетою, що значно б підняло македонську торгівлю.
Але золото було у фракійців. Тому й визрівав похід у Західну Фракію, до гори Пангеї та її багатих рудників. Ось тільки потрібна хоч якась та зачіпка. Не буде ж Філіпп як завойовник нападати на фракійців. Бажано і золоті рудники захопити, і пристойний вигляд зберегти в очах греків, аби не полохати їх передчасно. Просто так Філіпп ні на кого не нападав — не в його це було правилах. Для греків — до пори, до часу — Македонія мусить залишатися другом і захисницею скривджених, рятівницею від зла, миротворцем і гарантом справедливості. Зрештою македонський цар не нападає на чужі міста і землі, він лише карає агресорів, захищає скривджених та слабких, відновлює у світі порядок. Граючи таку роль, Філіпп вичікував зручного часу, щоб під якимось пристойним приводом напасти на Фракію.