Поодинці й натовпами прибували прочани в Олімпію, все чоловіки, чоловіки, чоловіки. Юні, молоді, літні, старі і зовсім уже діди. Бідні і знатні, можні й славетні, знані й незнані — всі вони на час Ігор ставали просто греками. Але жодної жінки ніде не було видно. Статут Олімпійських ігор під загрозою смертної кари забороняв жінкам не лише брати участь у змаганнях, а й просто з'являтися на Іграх.
Діставшись хто як міг до Олімпії, всі квапились на берег Алфею, щоб зайняти місце для ночівлі (можна було просто ткнути в землю паличку зі своїм ім'ям). А харчувалися хто де міг і як міг. Одні прибували в священне місце із запасами харчів і своїми кухарями, інші —таких переважна більшість — обходилися жменькою оливок, куснем черствого хліба, гронцем винограду чи купляли собі кухлик дешевого вина. Всі оголошувалися "гостями Зевса" і перебували під його захистом. Олімпія з давніх-давен вважалася однією з найбільших святинь Греції, місцем, де Зевс переміг свого жорстокого батька Крона, котрий, боячись, що сини віднімуть у нього владу над світом, пожирав своїх дітей, як тільки вони народжувалися. І лише маленького Зевса пощастило врятувати його матері, богині Реї. Вирісши, Зевс переміг Крона і захопив владу в свої руки. На ознаменування цієї перемоги і були засновані священні, загальногрецькі змагання в Олімпії — Олімпійські ігри, які, за переказом, заснував грецький герой і син Зевса — Геракл. Тож протягом п'яти днів, поки тривали змагання, в Олімпії неодмінно здійснювались врочисті жертвоприношення та священні процесії в честь батька богів та людей. А на головному вівтарі приносились жертви, що ними еллінські міста вшановували Зевса. Кожне жертвоприношення супроводжувалося співами гімнів та розкішними процесіями.
До початку змагань "гості Зевса" знайомилися з найбільшими святинями Олімпії — те місце називалося Альті-сом, і його оточувала кам'яна огорожа з п'ятьма входами.
Храм здіймався і велично, і якось аж суворо, і та суворість підкреслювала всемогутність батька богів та людей — тридцять чотири мармурові колони, до високого підніжжя, на якому стояв храм, вели мармурові сходинки, на даху мармурова черепиця — все так і сяяло в промінні сонця. Підлога теж була викладена плитками мармуру, що пом'якшував сяйво золота на статуї Зевса. Людина, піднімаючись східцями, відчувала себе маленькою і мізерною перед осяйною величчю Зевса. На якусь мить відчув себе маленьким і Філіпп. І злякався: а раптом він і справді... мізерний? А великі лише боги... "Ні-ні,— бурхливо запротестувала його честолюбива душа,— я покликаний у цей світ богами, тому я рівний богові". Заспокоював себе, що він живий бог на землі, а зовні залишався простим, смиренним прочанином. Цар вже давно мріяв відвідати храм Зевса, і зокрема подивитися на знамениту статую верховного бога, про яку стільки наслухався. Статуя і справді захопила Філіппа, вразила величчю, красою і досконалістю — ті, хто про неї розказував, нічого не перебільшували. Цар набожно дивився на неї, слухаючи пояснення свого секретаря Євмена.
Батько богів та людей сидів на троні у спокійній і водночас величній позі. На голові золотий оливковий вінок, золотими були і волосся та борода, а суворе його лице — непроникливе і разом з тим прекрасне. У своїй величі і одухотвореності. Напівоголену постать бога прикривав золотий плащ, на ногах — золоті сандалії. В правій руці Зевс тримав золоту статуетку крилатої богині перемоги Ніки. В лівій — жезл, теж із чистого золота, а на ньому сидів орел — улюблений птах верховного бога. Поверхня благородного металу оздоблена майстерним карбуванням — різноманітні фігурки, квіти, різні узори прикрашали плащ і сандалії небесного владики. Біля ніг статуї напис: "Афінянин Фідій, син Харміда, створив мене".
"Мені б такого Фідія, сина Харміда, та в Пеллу,— не без заздрощів подумав Філіпп.— Він би мені Македонію своїми творіннями на віки вічні прославив!-."
За традицією після оглядин храму прочани жертвували йому дари (бідних та неімущих це не стосувалося), більшість міст, котрі воювали між собою, віддавали десяту частину трофеїв храму Зевса Олімпійського. Для збереження тих численних, багатих дарів в огорожі Альтіса вмурували кілька скарбниць. Привіз щедрі дари (тут уже вирішив не поскупитися) і македонський цар — багатий дар теж створив йому популярність серед греків. За знаком царя довірені особи піднесли храму золоті чаші та різний посуд із золота і срібла, а сам Філіпп вручив жерцям позолочений щит. Як і сподівався Філіпп, звістка про такі щедрі дари македонського царя вмить рознеслася в місті — що й треба було чекати.
А потім цар пішов подивитися на статуї олімпіоніків. їх у священному гаї стояло багато, і не існувало більшої честі для грека як виставити свою статую в Олімпії у священному гаї. Недарма ж у Греції й поговірка була— "Най-дорогоцінніше майно — золота статуя в Олімпії". Але для того, щоб здобути право на свою статую в Олімпії, треба було аж тричі перемогти на її Іграх.
Після храму Зевса та священного гаю відвідали й інші славетні місця Олімпії, побували в портику Ехо, де, як ходили чутки, аж сім разів повторювалось кожне вголос мовлене слово. Коли зайшли до портика, Філіпп раптом, пустотливо підморгнувши Євмену, як хлопчик, вигукнув:
— А ось і я!
І захоплено слухав свій голос — відлуння повторило його сім разів.
— Ну й греки!.. Ну й придумають же отаке! — цар вражено хитав головою і сміявся — відлуння відповідало йому сміхом. Та нараз посмішка зникла з добродушного лиця Філіппа, воно зробилося свавільно-владним, різким і гор-, довитим. І цар раптом вигукнув:
— Македонія!
Сім разів відлуння повторило те слово.
— Ось так...—невідомо до кого звертаючись, сказав Філіпп.— Греки ще матимуть нагоду слухати це слово. І не тільки в портику Луна. Воно звучатиме над усією їхньою землею.
Той,
хто натертий маслом хитрощів...
Нарешті настав день, заради якого в Олімпію і прибув люд — відкриття Ігор, перший день агонамій — змагань. Ще не зійшло сонце, ще сяють у небі зблідлі зорі, ще тільки-но сіріє, а на стадіоні, що вміщував близько сорока тисяч глядачів,— жодного вільного місця! Стадіон гуде, хвилюється, всі з нетерпінням чекають початку видовиська. Філіпп сидить в центрі свого почту і думає: "Сорок тисяч! Коли б їх озброїти й навчити військовій науці — ого-го яке військо було б!" У нього зараз десять тисяч піхотинців, всі озброєні, добре навчені, і для початку цього досить. Але в майбутньому військо треба довести до такого числа, щоб воно повністю зайняло цей стадіон. Сорок тисяч піхотинців! Та ще кіннота. О-о, з такою силою можна завоювати не лише Грецію чи Персію, а й увесь світ. І був певний, що таке військо він таки створить^