Вони корилися Александрові, своєму цареві, для них він був живим богом на землі і вів їх від перемоги до перемоги. І раптом в один день, в одну негадану мить виявилося, що їхнього бога вже немає і більше ніколи не буде, а якийсь там недорікуватий Аррідей, відомий нездара, може запросто стати царем — тільки тому, що він теж, як і покійний імператор, син царя Філіппа. Підкорятися такому— ні риба ні м'ясо — їм, гордим полководцям-діа-дохам, видатним завойовникам і вершителям світу,— здавалося не лише принизливим, а й безмірно ганебним. Але свої настрої, думки і наміри вони до пори, до часу тримали при собі. Найбільш честолюбиві потай вважали себе достойними зайняти верховну посаду, інші, не позбавлені здорового глузду й реальної оцінки ситуації, ладні були й підкоритися, але тільки рівному собі. А спробуй-но кого знайти у світі рівного їм. А ще заздрили один одному — люто і хворобливо. Того, хто досягав більшого як у них успіху чи слави, ладні були не лише принизити, затоптати у вавилонський пісок, а й живцем розтерзати. І тільки ті з них, хто не мав достатньої військової сили, мимоволі визнавали перевагу іншого.
Але всі вони без винятку вважали і були нерушно переконаними, що необмежені володіння Сходу, захоплені з їхньою допомогою їхнім учорашнім богом і повелителем, всі ті царства, краї, племена і народи належать тільки їм і більше нікому'.
Рада у Вавилоні
Відразу ж по смерті Александра у Вавилоні було скликано раду його полководців. Зібралися не в палаці, а в царському шатрі: Пердікка, Неарх, Мелеагр, Птолемей, Леоннат, Селевк, Полісперхонт, Євмен, Лаомедон, Філота, Менандр — всі славетні, знані вдома і в чужих краях, адже ім'я кожного — то вже історія. Недарма ж їх ще називали діадохами, бо всі вони були й справді послідовниками Александра Македонського. Були...
Із полководців-діадохів на раді не були присутніми тільки Антіпатр, Кассандр, Антігон та Деметрій, бо перебували на день негаданої смерті свого повелителя або в Македонії, або в еллінських землях.
Всідалися на похідних стільцях неквапливо, всі імпозантні, вдатні з себе, всемогутні й гордовиті. Всідалися з гідністю монархів, але так, аби вийшло півколо, щоб ніхто не опинився попереду — за цим ревно стежили. Бо хто сяде попереду, той буде мовби старший. Коли хтось починав щось радити, відразу ж подавали голос інші — щоб не склалося враження, що хтось тут верховодить і дає поради чи, не доведи Боже, вказівки. Тож говорили один поперед одного, визивно, нарочито грубо, без поваги до товаришів по зброї.
Ставку покійного повелителя було оточено потрійною вартою — час тривожний, коли б чого не трапилось.
Вина вирішили не вживати — надто непевна була ситуація, та й хміль — не кращий порадник при вирішенні долі імперії.
На раду виносилось лише одне питання: як далі бути з імперією, кому її очолити? І відразу ж, тільки почали обговорювати це питання, розділилися на дві групи, і кожна почала відстоювати свою точку зору. Перша енергійно ра-тувала за збереження держави для спадкоємців Александра, а друга нетерпляче наполягала на негайному поділові імперії як їхньої спільної здобичі. Від першої групи — і взагалі першим — виступив Пердікка. Адже саме йому Александр незадовго до своєї смерті передав перстень як найдостойнішому з усіх полководців — він же й був ініціатором скликання ради. Пердікку підтримали Неарх і Мелеагр.
Пердікка висловився за єдність імперії.
— А хто ж нею керуватиме? — почулися нетерплячі голоси, явно вороже налаштовані до пропозиції володаря Александрового персня.— Чи ж не себе ти хочеш посадити на трон?
Пердікка таки прагнув посісти імператорський трон, як, між іншим, і кожний з присутніх на раді. Але сказати про своє потаємне бажання вголос ніколи б не зважився, адже мав ще предосить здорового глузду. Та й жити хотів.
— Ні. Не себе, заспокойтеся.— Помовчав, уважно оглядаючи присутніх, ніби з них вибирав нового імператора, і несподівано швидко, наче остерігаючись, що його переб'ють, заговорив: — Всі ми достойні високої шани. Бо ми, а не хто інший завоювали покійному імператору велику державу. Але...— зітхнув,— в Александра є законні спадкоємці. Чи будуть невдовзі. Я вважаю, що треба чекати народження дитини від законної жони імператора Рокса-ни. Вона, як ви знаєте, вагітна. Ось дитину, котру народить Роксана, ми згодом і проголосимо царем.
Залунали обурені голоси:
— Довго думав і... придумав!
Навіть найвпливовіші прихильники Пердікки, такі як Неарх і Мелеагр, котрі теж виступали за збереження імперії, не погодилися з ним. Флотоводець Неарх, один з найближчих друзів покійного імператора, запропонував проголосити царем сина Александра від дочки стратега Арто-база Барсіки. Але з Неархом ніхто не погодився, його пропозицію відхилили дружно і в зневажливій формі, не пощадивши навіть честі покійного владики. Особливо гарячкував Мелеагр. Раз по раз схоплюючись із стільця, він різко і брутально викрикував, що царем не може бути син Александра, народжений від якоїсь там... азіатки. Цього ще не вистачало!
Оскільки Мелеагр займав важливий пост у важкій кінноті, Пердікка, посовавшись, сперечатись з ним не зважився.
На мить запанувала напружена мовчанка.
А Мелеагр раптом знову схопився і, бликаючи блискучими, з червоними прожилками очами на похмурого Пердж-ку, вигукував:
— І взагалі... Це... це, зрештою, навіть безглузд 1 Що? Скажу. Безглуздо вибирати царем ще не народжену дитину. Я пропоную: правителем імперії вибрати зведеного брата Александра, сина його батька, царя Філіппа від фес-салійки Філіни — Аррідея.
■— Недоумка? — звів вигорілі брови Пердікка.— Того Аррідея, котрий несповна розуму?
— Зате ми... розумні! — реготнув Мелеагр і додав, уже нікого не соромлячись і ні від кого не втаємничуючи свої справжні помисли: — Хіба нам буде зле володарювати, коли матимемо дурня на троні?
Полководці зацікавлено переглянулись: здається, цей повелитель важкої кінноти діло пропонує.
Тільки Полісперхонт зауважив, що Аррідей не є законним сином македонського царя.
— І все ж Аррідей на сьогодні є єдиним представником правлячого дому Аргеадів,— уточнив Мелеагр.— А це є великою перевагою Аррідея перед іншими претендентами на трон.