А боговірний Еней, цілу ніч змарнувавши у думах, ;
Скоро світанок зійшов благодатний,— ухвалює вийти
I роздивитись кругом, до яких узбережжів прибила
Їх непогода, і хто тут насельником — звір чи людина,
Щоб по розвідинах друзям усе розповісти достоту.
У гущині непроглядній, в западині скель прямовисних
Судна свої укриває, затінені гаєм дрімучим.
Сам же рушає, Ахата єдиного взявши з собою.
На раменах два великі списи з поконеччям залізним.
Тут йому мати назустріч з середини лісу виходить,
Діви спартанської образ і вбрaння узявши на себе,
Або тракіянки стать Гарпаліки, що кіньми правує,
Випереджаючи в гоні шаленім вітри прудкобіжні.
Наручний лук за плечима у неї — звичаєм мисливським;
Кучері дано свавільному вітрові; голі коліна;
Одіж хвилясту підв'язано туго вузлом непорушним.
Мовить вона: "Чи не бачили ви, о юнацтво добірне,
Десь ненароком сестрички моєї, що тут заблукала —
Із сайдаком і плямистою шкурою рисі на плечах,
Може, де вепра напавши неситого, криком гонила?"
Так проказала Венера, і син одповів їй Венерин:
"Жодної я із сестричок твоїх не чував і не бачив,
Діво! Не знаю твого величання. Лицем — несмертельна,
Не про людину звістує твій голос, ти, певно, богиня!
Хто ти, сестра Аполлона чи німфа яка богорівна,
Будь милосердна і горя тягар одпусти нестерпучий.
Під небесами якими, в якій стороні пробуваєм —
Нам розкажи! Бо, не бачивши люду, не знаючи краю,
Блудимо тут, бурунами морськими та бурями биті:
Гойні офіри за те від правиці моєї побачиш!"
Мовить Венера: "О ні! Я такої не гідна пошани:
Так повелося у нас, у тірійок,— при зброї ходити
I пурпуровий на литках високий котурн шнурувати,
Царство ти бачиш Пунійське, тірійця Агенора місто;
Землі ж належать лібійцям, в оружнім бою нездоланним.
Влада в руках у Дідони, що з міста тірійського вийшла,
Дівера кривд уникаючи. Довга то повість, багато
В ній плутанини — я тільки верхи перегляну з тобою.
Звався Сіхеєм її чоловік, і був найбагатший
У фінікіянах. Щиро любила його бідолашна
З першого дня, як її, непорочну, до чесного шлюбу
Батько віддав. Царем же у Тірі був брат молодого —
Пігмаліон, із наземних усіх найлютіший злочинця.
Скоро незгода між ними постала, і брат нечестивий
Потай убив необачного лезом підступним Сіхея
Край вівтаря, засліпившися золотом, і братової
Шлюб споневажив; і довго таїв заподіяну кривду,
Вигадки плів і надіями марними зводив Дідону.
Та незабаром у віщому сні перед нею з'явилась
Тінь непохована. Звівши обличчя бліде, дивоглядне,
Викрила їй храмову таємницю, і груди пробиті
Їй показала, і навіч явила злочинство цареве.
Радить покинути край і тікання своє приспішити,
А на підмогу в дорозі показує скарб потаємний,
Пильно укритий — незнаного срібла та золота купи.
Вражена тим, товариство собі добирає Дідона.
Всі, кого жах, і ненависть, і лють до царя поєднали,
Сходяться. На кораблі, що у місті в той час нагодились,
Зносять скарби і вантажать. I от уже плине по морю
Пігмаліонове золото. Жінка все те довершила.
Так і дістались до краю, де нині стоять велетенські
Мури і зноситься гордий нової Картaгіни замок.
(Землю купили, і Бірса славетному грунту наймення —
Скільки воловою шкурою можна було охопити).
Але хто ж ви і з яких узбережжів сюди заблукали,
Звідки й куди ваша путь пролягає?" I так на той запит
Відповідає Еней у глибокім зітханні сердечнім:
"О, коли б я розповів од самого початку, богине,
I коли б ласка твоя про злигодні наші послухать,-
Веспер раніше б замкнув небеса і день упокоїв.
Нас од старинної Трої,— як тільки до вашого уха
Славне наймення долинуло Троя,— по довгих блуканнях
Буря свавольна прибила до цих узбережжів лібійських.
Я — боговірний Еней, що пенати у ворога вирвав,
Взявши на свій корабель, і славою знісся до неба.
Плину в Італію я, до роду свого, що походить
Від громовладця самого. У морі Фрігійському мав я
Двадесять суден, і мати-богиня мені помагала,
Ледве одна семериця від Евра та хвиль заціліла;
Сам я, забутий, нужденний, блуджу у пустелі лібійській,
Гнаний з Європи, від Азії гнаний". Та дальшої скарги
Не припустила Венера і так йому в річ упадає:
"Хто б ти не був, але думаю я, що в опіці небесній
Ти пробуваєш, коли ти тірійських осель доступився.
Далі простуй, поки дійдеш царициних славних порогів.
Знай, що твоє товариство і судна твої врятувались
I до безпечних заток з вітерцем ходовим завертають —
Чей же немарно мене ворожіння батьки научали!
Глянь, як ця лебедів зграя кричить у повітрі, весела,-
Їх од етерних висот Юпітерів птах, залетівши,
В чистому небі полохав, а нині, у ключ розвернувшись,
Ті поспадали додолу, а ці — де їм сісти, шукають.
Як вони, лиха уникнувши, дужими крилами плещуть!
Як у повітрі окреслюють кола, ячать і співають!
Так і твої кораблі, і твоє молодецтво троянське
Або на котвах стає, або до причалу прямує.
Сміливо ж далі іди, куди стежка твоя завертає".
Мовила — і відвернулась. I тут зарожевіла шия,
Амброзіальне волосся тонким ароматом війнуло,
Шата коротка опала додолу: в ході і поставі
Справжня богиня нараз об'явилась. I зразу ж володар
Матір пізнав і словом тужливим услід обізвався:
"Нащо, жорстока, облудною статтю ошукуєш сина
Ти невідступно? Чому б я не міг твоїх рук доторкнутись,
I говорити до тебе, і голос почути правдивий?"
Так нарікає і кроки свої скеровує в місто.
I подорожнім Венера заслону дає із туману;
Мовби плаща із густого повітря на них накидає,
Щоб не помітив ніхто, і кривди ніхто не подіяв,
I на путі не задержав питанням про ціль і дорогу.
Справивши те, подалася до Пафу свого і, весела,
Пишну домівку свою повітала, де сто її храмів
Зносять кадила сабейські і свіжими квітнуть вінками.