— Ось тому ви не будете ніколи мистцем, excuse me. Жінка не може бути мистцем, бо вона не здібна об'єктивізувати. Ви ж починали — й театр, і балет, і музика, й поезія...
— І все це був дилетантизм, — вона зідхнула — може ви праві, жінка не може бути мистцем, особливо така, як я, що змагаюсь із прокляттям романтизму. Це атавізм, зважте, це сливе расова прикмета нашої спільноти ...
Вона замкнула фортепіяно й встала. Я зіпсував їй настрій — вона не гратиме більше сьогодні. Але я ще був у хвилях спогадів, я все ще перебирав у долонях мотлох коштовних камінців.
— Як сталось, що ви тоді так наважились, Галочко? ...
Вона стояла біля вікна, тополі над Ізаром кидали довші тіні, вона дивилась у подвір'я свого дому — якась доля добирала їм ці подвір'я, оце, над Ізаром, все в зелених кучерях, крапчасте од просвітів у листві, м'який килимок моріжку у сплети винограду — це нагадувало Пачетіну в Београді, віллу 1938-ого.
— Що таке? ...
— Ця втеча з Іриним, ця романтична вилазка в Хуст? ...
— Нічого романтичного — це була реальність.
— Ви любили його? ...
— Може. Але я могла тоді любити так само й вас ... Вона впрост поглянула на мене. Але її зіниці жагтіли спокоєм іскристої криги. Сливе глумом.
— Мене? ...
— А чому ж? І ви ввірвались у беоґрадський затон хуртовиною, як той ґумільовський корсар, що "зіскакує на берег з байдака", пам'ятаєте? Ви смієтесь? ... Але, ні — у вас непокоїв той вогник скептицизму, мені ж хотілось вірности, вірности без меж. І тоді з'явився Ірин — справжній варяг ...
— З сірими очима, русявим кучером...
— Ні, це не важливе. З прозорістю віри. З вогнем, що ніколи не добувався назверх, але й ніколи не потахав. Фрагментарне втілення нашої героїки, а втім — ми всі — фраґментаричність ...
— Мистецтво — це фраґментаричність ...
— Це єдине, що мене спокушає до віри в моє мистецтво. Ви знаєте, що іноді мистецька невдача буває глибшою й діяльнішою в мисетцькому розумінні, ніж удача ...
— Це правильно.
— Отже, леліймо фрагменти. Може це зеренця вічного.
Я стежив за її рухами, за дрижанням її вій. Я міг спалахнути наново, — але я гасив кожну скалку, що пробувала яскріти. Залишалось нотувати, чітко, без пристрасти. Сім — вісім років це великий час, це сливе вічність, але вона, в цій кімнаті, в цьому безшелесному закапелку, магійно, минала іноді, як мить. Я безпересталі пробував у кришталево-гранчастому чертозі що його стіни променювали, ґрані зрізувались, на площинах-екранах пробігали скороти візій — я заплющував очі — одна музична фраза й доторк Галоччиних пальців — нестримне мигтіння видив, як краєвид у моїх снах: спіралі, тремтливі еліпси, й в них, моя на експериментальному коні іноді почварний, іноді ніжно-красивий, зовсім неправдоподібний ґротеск. Це була моя перемога над умовністю часу, моя нарешті осягнена мета боротьби за координування не предметів — уявлень про предмети.
— А скажіть, вона тихо сперлась об вікно, я бачив лиш її плечі й спокійний вичерк зачіски; я вас ніколи не питалась про це, як реаґувала мама? ...
— Ви мені дали тоді почесну, але важку місію, й я був у клопоті. Але, ви здивуєтесь як і я дивувався: comtesse не сказала ні слова. Вона зачинилась у своїй кімнаті й не виходила кілька днів. Щоб оминути шокінґу, а про це передусім ішлося, ми сказали всім, що ви виїхали в Льозанну. Я скажу вам — нехай дещо патетично — це була антична постава ...
— Eh bien, позіхнула Галочка, доволі про минуле. Сьогодні збирався бути професор Кравчук. Ви не знаходите, що це ім'я зовсім йому не підходить? ...
— Аж ніяк. Так і він тут?...
— Чому це "і він"? Хтож ще є тут?...
— Нікого нема.
Вона ще пильніше приглянулась мені. Але я байдуже дивився в вікно. Небо горіло. Листочки на тополях, зі сторони Ізару, побагряніли; та сама кривава крапчастість у всьому подвір'ї. Дітвора возилася візком. Катя, колихаючи боками, безцеремонне погляділа на мене глузливими, бездонними очима й пройшла далі, в глиб подвір'я. Там цвіла мальва, червоно-гаряча, настирлива, мабуть, як Катина любов. Але я обернувся плечима — цей тип жінок мене віддавна не надив. Ця вульгарність вражала, як розляпистість кіноплякатів.
Ганна Олексіївна увійшла з другої кімнати. Вона добре відпочила й рум'янці скрашали її й так ще гарне, ще не зів'яле обличчя. І вона, приклавши льорнета, поглянула з вікна — коли б не було грози.
— Такий дивний сон; вона обійняла Галочку, так начеб давно не бачилась з нею, наче боялась її втратити; такий чудернацький сон.
Галочка сонно:
— Racontez, si vous voulez, maman.
— Цього не можна розповісти; — Ганна Олексіївна позіхнула; це загальний сумбур, без усякої ідеї. Отець Михайло, знаєш той з нашої парафії, абсолютно neglige, їде пакеботом Кунард Стар Ляйн, і капітан обіймає тебе, ти розумієш, mais c'est ridicule ...
Вона захихотіла. Чорна миша захихотіла, зайшлась.
— Отець Михайло з приставною ногою підходить, але капітан заричав: у нього обличчя чорта. Ти comprends, le diable meme ... Але який вираз обличчя, c'est affreux .. . машкара, дещо подібна до кузена Енея, exeusez moi, але це ж сон — повна недоречнісь, нереальність. Капітан садовить тебе у човенце, хвилі фосфоризують, і очі у капітана теж. Attendez, гукає отець Михайло, якщо корабель тоне, капітан сходить останнім, ми ж — пасажири", "Бурі не буде" — спокійно відповідає капітан, "а втім я — чорт" ... Ось я й прокинулась ... Але які дурниці, imaginez vous ...
Вона" сміялась до сліз.
— Зовсім не дурниці, сказав я, це сон у руку, сьогодні середа.
Світла ще не палено. Ми сиділи в присмерку, з його шерехом, тихим трісканням стін, і повз нас сочилась синява мли. — А Еней таки трохи схожий на чорта ...
Галочка засміялась, сміх задзвенів неспішною паддю перлин.
Тоді в кімнату ввійшов професор Кравчук.
IX
Я, обмірковуючи розповідь Ганни Олексіївни про її сон, був далекий від трактування його безглуздим. У ньому був свій ритм і своя логіка, і мене зовсім не вражали деякі прогалини, здогадна незв'язаність і сумбурність — я віддавна переконався, за Шекспіром, що наше маленьке життя становить лиш сон. Мені сьогодні, як і вчора й постійно видавалось зовсім певним, що граней між сном і життям немає, а єсть тільки категорії людей, що живуть у різних стадіях цього "життясну" — одні пробувають у цілковито магійному сяйві його, другі вже переступили межу, шождо мене, то я, з певністю, живу в цій проміжній стадії, між відкриттям очей, ще жагтіючим царством чудесного, де я був, і новим, реальним світом, який для мене став лиш продовженням сну, з усіма здогадними недоречностями й нелогічностями.