Я попав у другий круг з'яв — це вже була цілковита реальність — машкари з Гоголівської костюмерної — свинячі рила, воли, Бесаврюки, Вії, Солопії — я попав до беоґрадських малоросіян. Мені ( особливо, коли я став здоровим) було смішно,до розпачу регітно: ці люди не лічили часу. Вони спинились в березні 1917-го, носили генеральські лямпаси й довгі інститутські сукні, вони величали себе "Ваше високопревосходительство", "Ваше сиятельство" й святкували дні відзначені в "Царському вестнику", що виходив тут, як дні народження, смерти, одруження й миропомазання членів царського дому. Я попав у прецікаве товариство іхтіозаврів і птеродактилів, які з належною поблажливістю, але й з традиційною приязню ставились до мене, скоріше до мого імени, яке носили мої предки, давні знайомі цих людей. Ми говорили про маєтки на Чернігівщині й Полтавщині, так ніби вони існували й досі ,а ми з'їхались лиш на зібрання повітового дворянства, ми пили горілку, закусували, грали в вінта й танцювали, й я набув би собі слави доброї душі, коли б на балі, влаштованому офіцерами ляйб-ґвардії НН-ського полку я не образив генерала кн. Б...." сказавши між іншим "великий українець Микола Гоголь" ... "П-а-азвольте, маладой чєла — ек, как ви сказалі?" Я повторив. Генерал дивився на мене, ні, він поїдав мене очима, що поступово виходили з ямин. Я відступився, бо думав, що його вдаряє грець. Він багрянів, він наливався кров'ю як яблуко, як буряк. "Да как... да как ви смеете?" — заревів він, і біля нас колом почала збиратись юрба. "Ґаспада — звернувся він до голів пташачих, птеродактильних, іхтіозаврячих, кнурячих, гусячих — "Ґаспада, етот маладой челавек, етот.,. етот ... пасмел заявить, что величайший русский писатель бил ... но, ви подумайте..."
"Жєнонєнавістніком, ваше прєвосходітельство?" — услужливо прошепотів ґалянтний адьютант; "нет, ґаспада, ґаразда хуже, украінцем! Да, ви падумайте ... украінцем!..."
Кулаки піднялись, обличчя збагряніли й вкрились потом — становище стало напружене — й я попросив дозволу відкланятись. Мене супроводила гробова мовчанка. Я поховав себе. Навіть Ганна Олексіївна зустріла мене на другий день кам'яно-непривітно. Ми говорили про все крім вчорашнього інциденту. Згадавши якось про Сорочинці вона ненароком підкреслила — батьківщина Гоголь-Яновського, великого і т. д., на що я чистосердо й уперто прогудів: "великого українця."
Mais c'est ridicule, mon cher, j'ai jamais entendu que Nicolas Gogol avait ete un ukrainien... Expliquez-moi de la quelle raison vous partagez cette opinion toute a fait obscure et ignorante ....
— Comtesse, почав я і оглянувся: в дверях стояла Галочка й слухала, завмерши. Я викликав тінь геніяльного Миколи Васильовича, я цитував уступи з Тараса Бульби з Шенрока, Розанова й Белого, я з захопленням громив добу Миколи І, я доказував, що Гоголь думав по-українськи, я твердив, що він глумився над імперією й Росією, я впевняв, що він ненавидів Москву і врешті — врешті — у Ганни Олексіївни заблисли перлинки сліз.
Le pauvre Gogol, quelle honte, о mon Dieu, mon Dieu.... Вона плакала ретельними сльозами вихованки Смольного інституту, але не могла прийти до слова: між нами була тінь невисокої, сутулої людини з золотушним обличчям, що викликала квазімод благословенної Аркадій, а тепер тихенько посміхаючись, слухала й мотала на вус. Я сподівався, що Ганна Олексіївна відмовить мені дому після цього ліричного виступу на гоголівські теми, але вона нічого не сказала. Навпаки, вона наприкінці, все ще з червоними очима, спитала мене, чи не супроводитиму я її й Галочку в оперу. І коли я відходив, безшелесно, мов тать, що вкрався в чуже дозвілля, в темряві коридору мене хтось схопив за руку "Дякую вам, mon cousin, за Гоголя й за...."
Вона не доказала. Над рахманною гоголівською Оксаною блиснула заграва шабель. І я був гордий.
V
Галоччине прізвище було одним із тих, що не раз і не двічі зустрічається в аналах козацького барокко. Яке схрещення шабель, іскренність шабель у герці, який гордий профіль мужа в шоломі, яка римська virtus у простій поставі оборонця батьківщини — Ганна Олексіївна дала мені дозвіл почитати старовинні папери, що перетривали війну й революцію й тліли на горищі, серед непотрібного мотлоху. Алеж я спостерігав, що переді мною вже хтось читав ці старі папери, ces vieux papiers, як говорила Галоччина мати. Їх читав хтось, підкреслюючи червоним олівцем: "селцем Великая Весь володіти з людьми посполитими, на пригон з каждого двора в слободі Душатині по человеку вислать з конем уставичне, брати з Шаповалівки на рок осмнадцять осмачок жита, десять осмачок ячменю, двадцят три осмачки овса,..." і я зрозумів, це хтось із родичів Галочки, мабуть, судячися за маєтності, підкреслював назви слобід, сіл і хуторів, жалуваних царем сумирним пращурам Галоччиним, що не відставали від свого меркантильного віку. Але в інших актах, наполегливо читаних, підкреслювалось свіжішим олівцем інше:... "у светлейшої порти Отоманської найяснішого короля Шведського і Хана його милости єсть єдиная думка і ухвала аби Україна, заприязнишися з Кримською державою союзом armorum et animorum не знала жадного подданства, але вільною Річчю Посполитою зоставала" ...
Я не міг дібрати, хто це писав, аркуш був знищений, обгорілий по краях, і я сидів на горищі задуманий, і крізь віконця в стрісі на мене плигали пустотливі зайці. Десь шумів цар-Дунай, а над білим городом, над білим каменем його Каліміґданської фортеці, пощербленими турецькими кривими шаблями, стояло непорушне оранжове сонце, як сито з жаром негаснучих іскор. Хто міг писати ці рядки? Я перебирав родовід Галоччиних пращурів — рвучких, битних хмельничан, що лили шляхетську бундючну кров, розрубуючи в кінних атаках гусарина-пана від плеча аж до леопардоної шкури під сідлом; фрондуючих, неспокійних духів Руїни, що тратили голову серед метушні гетьманів, але ще міцно тримали шаблю в руці; промітких колонізаторів Лівобережжя, вичікуючих полковників-кунктаторів за доби Батурина й Полтави; отих врешті жалібних на маєтності, на жалування богатіїв-егоїстів; врешті бравих секундмайорів у семилітній війні, генералів над Чортовим мостом, вольтеріянців, розенкройцлерів, якобінів, патріотів і царських слуг —