— Я не знаю, чи ви зрозумієте мене. Мені постійно здасться, що я комусь щось винен. Це, звичайно, метафора. Річ у тому, що я не повинен був пережити цієї війни й багатьох людей. Знайомих, друзів. Тому таке почуття, що живеш у кредит, вірніше понад кредит... Я хотів би бачити Галочку... Він це сказав зовсім тихо і замовк.
Я подумав і про рівнину з самотнім деревом з таблицею "Border-line" і з людьми, що тихо віддихають на животах у житі. Я подумав про кручу над Дністром, де скот, білоодежні жінки й Буковинська далечінь. І ще про П'янгородські асфальти, сині від синього палахкотіння підпаленого спирту.
— Мені здається, Ірине, що вам треба відпочити. Ви прожили роки, що здадуться іншим за ціле життя.
— Всі ми прожили чимало, але я зовсім не чую втоми. Я тільки чую деякий неспокій, такий далекий, підземний рокіт.
І в цю мить я зрозумів, що ця людина стоїть переді мною вже зовсім чітко. Мряковиння лагідно опало. На асфальти, левади, шерех хвиль. Місто — ця німа фльотилія кам'яних кораблів, навіщених несамовитою хуртовиною, що поламала їм реї, щогли, комини, поруччя, виплило в ясність. Фарватер був чистий, прозорий, як зелене скло. Салатні прапори обріїв бадьоро залопотіли над ваготою хмар, що відходили. За салатними — билась їх жовть, їх кармазиновість.
— Ірине, промовив я; чи не можна вже визначити доби, мені здається, ми з вами опинились в однакових, вражаючо тотожних зонах мислі. Старайтесь тільки відірватись від того, що було.
— Я ладен погодитись з вами. Було — повстання бестії. Тепер почнеться повстання людини. Він важко, в своїх чоботях, підійшов до вікна.
XXII
Це вже була пізня година. І в напруженість усього становища, в німовність, що могла розпанахатись котроїсь несподіваної миті неймовірним криком, вкрай несамовитою дебатою, ввірвались краплі дощу. Вони кропітко тарабанили в шиби, громохкі, великі, часті. Злива йшла над Боґенгавзеном, не минула його. Ізар видувся, огидним, череватим плазом. Мимрив під дощем непривітну грубіянську пісню самотніх, що повертаються, як візники, спізнені додому. Осокори, осітняг і верби зашуміли. В сусідів (вони вибігали в коридор, . тупотіли по сходах) гудів бас, що дах на горищі протікає. Катя — ця з колиханням стегон, ця з променистими очима, крутила грамофона. Це була все та сама арія з "Запорожця".
— Please have a drink, gentlemen. — Галоччині вії висотали довгу, павутинчасту золотистість променів, по англійськи вона говорила з американським акцентом, і в цьому співанні кінцевих складів і в її погляді виплескувалась не то чортівська насмішкуватість, не то захлистуюча себе одчайдушність; ми п'ємо за зустріч друзів ...
— Remember the decency, my child — графиня вже не шарпала бровою, але їй все ще не вдавалось знайти рівновагу; mais pourquoi parles tu anglais?...
Це було так само недоречно, як і питатись, чому вона говорила весь час по французьки.
— Je propose qu'on parle seulement ukrainien. Це було так мило, що ми всі, не виключаючи й Божка, засміялись.
— Maman est devenu tres nationaliste, Галочка наливала вино й воно співало, elle va etre plus catholique que le pape meme. Allons-y, мої панове, як я шкодую, що не можу вас запросити на моє весілля ...
Її сміх задзвенів на дні келехів. Вино, соняшно-злоте, сяйно озивалось склові тремтом. Професор хіхікнув. Божок стояв, склавши руки на грудях. Камінь його обличчя суворо обдавала косина з-під лямпи. Діямант на його середньому пальці уперто мерехтів.
— Серйозно.
— Читайте телеграму, професоре ...
Професор вовтузився. Він потикався кирпатим носиком у теплінь, що била від канапи, він стояв, шелевіючи вусами, немов не бачив, немов його окуляри зайшли імлою.
— Ну, читайте ж ...
Її голос бився, як підбита чайка. Вона зовсім не дивилась на Ірина. Так, ніби там було порожнє місце. 3 під вій вистрибували не рахманні промінчики, а скалки, непритомно-злісні скалки. Графиня відсунула голову Пінокйо від своїх колін, в льорнеті тремтіли відблиски лямпи, що кинула кремову косину тепер насклесь, через руб білоскатертного стола.
— Читайте ж!...
Але професорові пальці не слухались. Я ще ніколи не бачив його в такому несподіваному неодволоданні. Вус кволо повис над плачливо, по-арлекінськи мелянхолійно розкритим ротом. Тоді Божок, знітившись у цій яскравій немічності отетерілої кімнати, рвучко вихопив телеграму з професорових пальців, що затиснулись корчійно, як в топленика. І він прочитав, над сподівання виразно, скандуючи:
I can't live without you. I got the papers necessary for your and your mother's passage to USA. Please let me have your answer immediately. Fred.
Божок поклав телеграму на стіл і старанно її пригладив. Діямант ще блиснув, коли він підніс руку до чола (а втім, це був зовсім зайвий рух), і після цього Божок щез за димовою завісою. Принаймні я тільки згодом спостеріг, що він ще тут.
— Et voila ...
Професор сидів поруч Ганни Олексіївни, склавши руки на животі. Він заспокоївся й котячо посміхався. Я насолоджувався з впрост болісною радістю спостеріганням людей, речей. Але я приходив звільна до погляду, що людей, власне, не було, що я їх вимріяв і виснив і що мій сон доведений до такої чіткої реальности, що я вже зовсім затратив межі реального й іреального. Ні. це була правда. Ці люди давно жили в моїй іллюзії.
Злива надворі, тарабанення крапель у скло, Катин грамофон — ясна реальність меж мого світу. Цієї ж кімнати вже не було в реальних даностях. Вона переходила в позачасовість, вона розколювала стелю, стіни й вростала в космос мерехтінням нереальних, зітканих з найніжніших мережив думок, що промінювали як атом радію, вростала мерехтінням чертога в конструкцію всесвіту.
Ірин підійшов до стола. Я ще не бачив обличчя, що б так спокійно світилось спокоєм себезнайдення. Він крихту прищурив очі.
— Я вже пробачився, Галочко, за свій прихід.
— Але я знала, що ти прийдеш.
Професор кахикнув. Він щось жував.
— Нещодавно казали нам, що вас взагалі немає. Але mors ultima linea rerum... Він хихикнув — може він (і, здається мені, більша частина присутніх, вважала Ірина за з'яву).
— В кожному випадку графиня виповіла це сполотнівши, я знав, що це прийшло їй з великими труднощами, вона була добре вихована жінка; я находжу ... je trouve ... що ви могли б заощадити нам цієї візити ... після всього, що було . .. так, що було... entre vous et ma pauvre fille ...