— ... Ти б почитав ще нам Апокаліпсу. Але все значно простіше, тільки дурні ускладнюють. Як не ми їх, то вони нас. Правда людини там, де її собача доля ...
— Під муром, в темну ніч!...
Крикнув Потерчейко. Мантула викинув жовті баньки очей завважив його.
— Смерти ти не перебореш. Хлопе, як си подумаєш — то вона зовсім і не така дурна. І легоська.
Він підійшов до вікна. В машинах перегорали осі. Іржали коні, фургони лопотали розірваним брезентом.
— Вони ще моцно сидять шваби. Це хлопи тенгі.
— Мусінько, заграй серцещипательної... Мусінька, єдина жінка, власне дівчинка слухняно покрутила грамофон. Але він бастував, скрипів, пхинькав, пхинькав, рохкав. Мусінька безнадійно стріпуючи русявою гривкою міняла голки. Червінський знов не витримав, завикрутасив польочку тімті-дріта-тімті-дріта ... "
— Пора, хлопці, підвівся Ірин. Він досі сидів, як божок у тумані диму, в синьому чаду питва. В його закам'янілості була нещадна тверезість. Червінський ввірвав польочку, кивнув на Сенюка. На годиннику — 18.45. О сьомій двацять вже треба було бути на місці. Мантула провів зікорками Потерчейка й Мірчука. Вони взяли по дві гранати й пачки з динамітом. Грамофон захекався й знечев'я задерчав — О mio caro, Santa Luccia... В боці — на три-чотири квартали звідси розбризнулась бомба, друга, третя. Мусінька заплющила очі. Склянки втомлено заспівали. "Пішли, — Потерчейко?" "Без наказу не рвати, чекати" — кинув Ірин через синій чад.
Професор Кравчук сидів на третьому поверсі, в шубі. У присмерку змерк рояль і палітурки книжок. Професор виглядав із-за окулярів тихим, рахманним ховрашком, грівся коло масіської залізної пічки, що жерла старі журнали і тріски.
Пічку жер вогонь, а вогонь темрява. Все було циклічне, повторенне, давно відкрите.
— Вас чекають, джентлмене — хіхікнув професор, — приємне товариство. Я теж буду там ... Конфронтація інтелектів ідей ...
Ірин розглядав дерть журналів. Я все ж таки не розумію його настрою. Над містом, в напрямку станції раз-по-раз рвались гарматні. Дезертир, спершись об рояль не зводив очей з професора. Але ясно, він його не бачив. Він дивився поверх цього єства, що висовувало з витертого коміра суєтливе личко, кертиччине рильце в окулярах.
— Повстання бестії кінчиться — заскрипів професор; раціоналізована ребелія бестії. Визволення злочину закінчується. Екліпса минає. Ми, панове, є свідки (й подякуймо за це Провидінню) як народжується нова доба історії.
— Дуже можливо, що попередня доба ще відносно довго продержить нас у своїй владі. Звичайний закон інерції.
— Можливо. Але елементи її вже скорено. Цикл оновленого середньовіччя замкнено. Звичайно — я це називаю умовно "середньовіччям". Із горінням ґотичного світу ця доба не мала нічого спільного. Поява "божого бича" повторилась. Теперішній моторизований Аттила опинився знов на Каталльонських полях перед своїм розгромом. Але це вже пройдений етап.
— А компоненти нової доби? ...
Професор пожував кертиччиними щелепами.
— Перед усім реабілізація поняття совісти. Пригадуєте Шекспірового Річарда: "совість це лиш слово боягузів, а для сильних сказано таке — сумлінням нашим — зброя, меч — законом" ...
Переключення всіеї моралі з цього Річардового висновку на позитивну активність, визначену совістю як критерієм, ось приблизно завдання епохи...
— Химери, посміхнувся Ірин, химери, професоре. Совість це обмеження людського єства, й у цьому наші шановні "бичі божі" мають подекуди рацію. Правди взагалі не має, ні в моральному, ні в науковому сенсі. Але щодо нової доби — погоджуюсь, її закінчення іде під знаком антитези, ми, поборюючи зло, мусимо вживати зла як інструменту. Але ми віримо в остаточний тріюмф добра...
— Блаженні віруючі — заскрипів професор, — ваш еклетизм вас заведе на манівці. Синтези не добивайтесь. Синтеза з віджилими передпосилками — фальшива. В році 1944, в апокаліптичному році, почнеться нова, а то зовсім нова епоха, завершення тієї, що триває вже пів тисячоліття...
— Ви маєте на думці розколення атома? ...
— Хоч би, мій любий. Вік раціоналізму агонізує на наших очах. Я тисну вашу руку за активність в напрямі його остаточної ліквідації.
— Приємно, професоре. Але я гадав, що якраз ми підготовуємо відродження розуму.
Професор хухнув у руки, погрів біля печі свої пальці, жовті від тютюну, й в окулярах заграло полум'я, піч пузатенько зайшлась, засміялась іскорками.
— Нема нічого хибнішого як так думати, мій любий. На зміну ratio прийде серце людини. Поглиблення, увнутрешення людини. Концентрація духу й совісти.
— Дорога до Бога?...
— Імовірно, мій дорогій... Ірин підвівся.
— В хвилини, коли стоїмо віч-на-віч зі смертю, такі думки, мабуть похвальні. Думка про смерть допомогає шукати Бога. Але я смерти не боюсь.
Професор відводив нас.
— А я просто не вірю в смерть. Це є релятивне, як усе на світі. Смерть врешті не є смерть, як... — ... і життя не життя? ...
— Може й так, посміхнувся професор, але люди люблять жити серед ілюзій, вважаючи їх за абсолютну правду... Я прийду згодом, додав він і покотився у глиб кімнати чудним, шарлатним, полум'яним карликом.
А тепер світла, а тепер світлойми з каламуттю музики, шарудіння шовку. Бризками, каскадами голоси, обличчя пласкі, троїсті, кантовасті, й в очах муть. Канонада з півдня й заходу, година 195.
Потяг тривожно зойкнув і, мабуть, відійшов у сонну ніч.
— Ви б починали, Ірине.
— Дайте мені спокій, я дуже добре знаю, що робити. Погляньте туди... хвиля радіо, й "а-а-а-" тіні вийшли з каламуті, продерлись крізь повісма диму, годовані машкари, пряники, медівники. Один із зубастою пащею, Гаєр — понука до вина й зеленкавого лікеру, дід Володимирів барильце на павутинчастих ніжках. З крокодилячими щелепами, з золотим зубом і масними, прижмуреними очима.
— Шеф товариства Карпатоель, звичайно тепер фольксдойч і колишній, адміністратор незаперечний —
Перетинаючи діягоналю — молодик, журналіст, Канторович, гумова поява, панночки-рожечки, одна, друга. Сидір джентлмен англізований кодовб і проділь, бичачі інтереси на цигарках і панчохах.
Чекайте Божка. Всі чекають Божка, "хто такий Божок?" "Божок — це набаб. Це мультимультимільйонер." Зеленява липкого лікеру, липкий кармін уст. Перегар вина, парфум.