Вона ривком дістала листа з-за пазухи й поцілувала його — різко, майже зі злістю.
— Я не можу дозволити тобі його прочитати, Емілі. Лише мої очі мають на нього дивитись. Але я розповім тобі, про що він. О, ти не знаєш, ти не можеш навіть зрозуміти, як сильно я його кохала, Емілі. Ти вважаєш, що кохаєш Тедді. Але ти не кохаєш, ти не можеш кохати його так, як я кохала його батька.
Емілі вважала інакше, але змовчала.
— Він одружився зі мною і забрав до Мелтона, де жила його рідня. Спершу ми були такими щасливими… занадто щасливими. Я казала тобі, що Бог ревнивий. І я від самого початку не сподобалась його кревним. Вони вважали, що Девід одружився з нижчою за себе, що я недостатньо добра дружина для нього. Вони завжди намагалися стати поміж нас. О, я знала, я знала, що вони мали на думці. Його мати ненавиділа мене. Вона ніколи не називала мене Ейлін — лише "ти" і "Девідова дружина". Я ненавиділа її за те, що вона постійно дивилася на мене. Вона ніколи нічого поганого мені не казала і не робила. Просто дивилася на мене. Я так і не стала однією з них. Я ніколи не могла зрозуміти їхніх жартів. Вони завжди сміялися, і я була певна, що в половині випадків сміються з мене. Вони писали Девідові листи, в яких ніколи не згадували мене. Хтось із них був до мене завжди холодно-чемним, а інші кпили з мене. Якось одна з його сестер подарувала мені книгу з етикету. Щось завжди завдавало мені болю, а я не могла дати відсіч, не могла зробити боляче у відповідь. Девід теж перейшов на їхній бік: у нього з'явилися спільні з ними таємниці від мене. Та всупереч усьому цьому я була щаслива… доки не розбила лампу. Вогонь запалав навколо мене, а тоді перекинувся на мою сукню й залишив на моєму обличчі цей шрам. Після цього я вже не вірила Девідові, коли він мене переконував, що кохає. Я стала такою потворною… Мої нерви геть розхитались, і я вже нічого не могла вдіяти: я почала з ним сваритися через кожну дрібницю. Та він був терплячим. Він пробачав мені знову і знову. Але я боялася, що він більше мене не кохає через шрам. Я знала, що вже ношу під серцем дитину, та все не розповідала йому. Я боялася, що дитину він любитиме більше ніж мене. А тоді… я зробила щось дуже погане… Мені тяжко казати це тобі. В Девіда був собака… він любив свого пса так сильно, що я його зненавиділа… я… я отруїла його. Не знаю, що штовхнуло мене на це. Я ніколи не була такою… до того як попеклась. Можливо, я стала такою через те, що невдовзі мала народити.
Пані Кент спинилась і раптово з жінки, що тремтіла від почуттів, які враз перестала приховувати, перетворилася на стриману вікторіанку.
— Я не повинна говорити про такі речі з молодою дівчиною, — збентежено мовила вона.
— Я вже не перший рік знаю, що немовлята з'являються не з чорної сумки лікаря Барнлі, — серйозно запевнила її Емілі.
— Добре, — пані Кент знову стала пристрасною Ейлін Кент. — Девід дізнався про те, що я зробила. О… о, його обличчя! Ми страшно полаялися. Це сталося напередодні його від'їзду у справах до Вінніпега. Я… я була така люта через те, що він мені тоді сказав, що закричала… о, Емілі… що я сподіваюся більше ніколи не побачити його обличчя. І більше ніколи не бачила. Бог спіймав мене на слові. Він помер від пневмонії у Вінніпезі. Я й не знала, що він занедужав, доки не прийшла звістка про його смерть. А доглядала його дівчина, яка колись йому подобалась і яка була закохана в нього. Вона сиділа коло його ліжка й доглядала його, поки я була вдома і тихо ненавиділа. Я думала, що ніколи не зможу пробачити цього Богові. Вона зібрала його речі й відіслала їх додому. Серед них була й та книга. Мабуть, він придбав її у Вінніпезі. Я її ніколи не відкривала, я не могла навіть змусити себе торкнутись її. Він певно написав того листа, відчуваючи близькість смерті, і поклав його у книгу для мене… і мабуть помер, перш ніж встиг сказати, де його сховав. А може, вона знала і не сказала. І він лежав тут усі ці роки, Емілі… всі ці роки, що я вірила, що Девід помер, гніваючись на мене… так і не пробачивши мені. Він щоночі снився мені… його обличчя завжди було відвернуте від мене. І це тривало двадцять сім років, Емілі… двадцять сім років. Тільки подумай! Хіба ж я не спокутувала свою провину? А вночі я розпечатала і прочитала його листа, Емілі… всього декілька рядків, нашкрябаних олівцем… його бідолашна рука ледве могла тримати олівець, уявляєш? Він назвав мене Любою Дружинонькою і попросив пробачити його — мені пробачити його — за те, що він був того дня таким суворим і сердитим… а він пробачив мені мій вчинок… сказав, щоб я не переймалася ні цим, ані тим, що сказала — більше ніколи не бачити його обличчя… він знав, що я цього не хотіла… сказав, що наприкінці свого життя краще зрозумів багато речей… і що завжди щиро кохав мене і кохатиме… і… і ще дещо, чого я нікому не переповім… дещо занадто дороге, занадто прекрасне. О Емілі, можеш собі уявити, що це для мене значить? Знання, що він не помер сердитим на мене, що він помер, кохаючи мене, з ніжними думками про мене… Але тоді я цього не знала. І я… я не думала, що після цього мені коли-небудь буде добре. Я знала, що всі його родичі вважали мене несповна розуму. Коли Тедді з'явився на світ, я взяла його і пішла від них. Вони тепер не змогли б налаштувати його проти мене. Я не взяла від них жодного цента. У мене були Девідові заощадження, на які ми удвох могли жити. Тедді був усім, що я мала… а потім з'явилась ти… і я знала, що ти забереш його від мене. Я знала, що він кохав тебе — завжди. О, звісно, кохав. Коли він поїхав, я писала йому про всіх молодиків, із якими ти загравала. А два роки тому — пам'ятаєш, його несподівано покликали до Монреаля — тебе не було в Чорноводді, а він не міг дочекатися тебе і попрощатись. Але він написав тобі листа.
Емілі видала з себе слабкий здушений крик заперечення.
— Написав, написав. Лист лежав на його столі, коли він ненадовго вийшов. Я парою розпечатала конверт і прочитала. Я спалила того листа, Емілі, та я можу тобі переповісти, що там було написано. Якби я могла це забути! Він писав, що перед від'їздом хотів сказати тобі, як сильно тебе кохає. І якщо ти відчуваєш те саме, він дуже хотів би, щоб ти написала йому. Та якщо ні, то краще, щоб ти не писала йому взагалі. О, як я тебе ненавиділа! Листа я спалила, а в конверті залишила якийсь друкований вірш, який теж там лежав. І він, нічого не підозрюючи, надіслав це тобі. Я ніколи про це не шкодувала, навіть коли він мені написав, що має намір побратися з Ільзою. Але минулої ночі… коли ти принесла мені того листа… і пробачення… і спокій… тоді я зрозуміла, що скоїла щось жахливе. Я зруйнувала твоє життя… і життя Тедді мабуть теж. Ти зможеш колись мені пробачити, Емілі?