5 лютого 19…
Життя видається мені не таким як колись. Щось зникло з нього. Я не почуваюся нещасною. Але життя здається якоюсь однією суцільною скупченістю темних барв. В цілому я насолоджуюся багатьма гарними хвильками. Маю успіх — бодай якийсь — у зростаючому попиті, у чіткому визнанні цілого світу, а часом і в цікавих пропозиціях, які мені лестять. Однак під оболонкою всього цього залишається нав'язливе відчуття порожнечі. Усе через "снігові замети по коліна"[31] — не можу не погодитись. Чекаю лише на відлигу, коли вже зможу дістатися бальзаму ялинок та спокою білосніжних місцин, і "всіх дерев лісних"[32] — як же прекрасно може звучати стара біблійна фраза! — тоді я знов почуватимуся повноцінною.
6 лютого 19…
Вчора вночі я зрозуміла, що більше вже не витримую вигляду мертвих трав у вазоні на коминній полиці. Було таке відчуття, ніби вони стояли там понад сорок років! Я їх витягла, відчинила вікно й кинула на газон. Це так мене заспокоїло, що решту ночі я проспала як убита. Але зранку кузен Джиммі підібрав їх і тихенько повернув мені, лагідно застерігши, щоб я стежила за тим, аби вони більше не "випадали". Бо наступного разу тітка Елізабет буде нажахана.
Я поставила того пучечка назад до вазону. Від долі не втечеш.
22 лютого 19…
Цього вечора сонце сіло — а потім і зійшов місяць — у кремовому тумані. О, а яким же був місяць! Це така ніч, у яку можна заснути й побачити щасливі сновидіння про сади, пісні й товариство. Та навіть крізь сон можна відчути велич і сяйво білого місячного світу, що лежить ззовні — так само, як вловлюєш м'яку далеку музику, яка бринить крізь слова і думки, народжені нею ж.
Я вислизнула у чарівний світ краси, щоб пройтися на самоті. Пішла до фруктового саду й дивилася на чорні тіні дерев, що лягали на сніг. Потім попростувала до мерехтливо-білого пагорба, понад яким вигравали зірки. Я ховалася за ялицевим гаєм, таємничим і щільним туманом, у лісових арках, де світло місяця не порушає ночі. Я блукала полями з ебоніту та слонової кістки у Країні мрій. Зустрілася навіть із подругою дитинства, Велителькою Вітрів. Кожен подих був сповнений лірики, а кожна думка — невимовної насолоди. Додому я повернулася з чистісінькою й білісінькою душею, скупаною у прекрасній кристальній ванні ночі.
Однак тітка Елізабет сказала, що люди вирішать, ніби я несповна розуму, якщо побачать, як я блукаю самотня о такій пізній порі. А тітка Лаура змусила мене випити гарячий відвар з листя чорної смородини, бо я нібито могла застудитись. І лише кузен Джиммі нехай почасти, та зрозумів.
"Ти тоді була на волі. Я знаю", — прошепотів він.
"Моя душа із зорями ширяла // В космічній таємничій пасторалі", — прошепотіла я у відповідь.
26 лютого 19…
Нещодавно сюди приїздив Джаспер Фрост зі Шрусбері. Не думаю, що він іще повернеться після тієї розмови, яку мав зі мною вчора ввечері. Він сказав, що кохає мене тим коханням, "яке житиме вічно". Але, як на мене, вічність із Джаспером — це надто довго. Тітка Елізабет буде трохи засмучена, бідолашна. Джаспер їй подобається, а Фрости — "пристойна родина". Мені він теж подобається, але він надто вже манірний і тендітний.
"А ти б хотіла залицяльника-нехлюя?" — закинула тітка Елізабет.
Це мене спантеличило, бо такого я б не хотіла.
"Я певна, що існує представник золотої середини", — відказала я.
"Дівчина не повинна перебирати, коли…" — я була певна, що тітка Елізабет скаже "коли їй уже майже двадцять чотири". Але вона хутко схаменулась і сказала: "коли вона й сама не ідеальна".
Хотіла б я, щоб пан Карпентер був живий і почув, як тітка Елізабет виділила те слово. Це звучало вбивчо.
1 березня 19…
У моє вікно лине прекрасна музика ночі з гайка Високого Джона. Ні, більше не Високого Джона.
Гайок Емілії Берд Стар!
Сьогодні я викупила його за гонорар зі своєї останньої серії оповідань. І тепер він мій, мій, мій! Усе, що є в ньому прекрасного, належить мені. Краєвиди, залиті місячним сяйвом… грація старого в'язу, що здіймається до неба на тлі зірок… невеличкі затінені видолинки… червневі дзвоники та папороті… кристалічна весна… музика вітру, солодша за все, що чула стара Кремона[33]. Не можна щось із цього викреслити або чимось знехтувати.
Я така щаслива… Вітер — мій товариш, вечірня зоря — моя подруга.
23 березня 19…
Чи існує в цілому світі звук сумніший і незвичніший, ніж завивання вітру під піддашшям у бурю вночі? Цей звук схожий на крик болю від розбитого серця нещасної переляканої жінки, що багато років тому померла й була забута всіма, а от цієї ночі луна її голосу повернулася до нас у стогоні вітру. Увесь біль, який я коли-небудь відчувала, знаходить відголосок у цих зойках. Це звучало як прохання прихистити ту нещасну у моїй власній душі. У тих закляттях, що їх проказував уночі над моїм віконцем вітер, я чула досить дивні звуки. Це було ридання над давнім горем, стогони давнього відчаю, примарний спів мертвих сподівань. Нічний вітер подібний до блукаючої душі родом з минулого. Їй нема місця у майбутньому, тому вона в такій журбі.
10 квітня 19…
Цього ранку я почувалася собою більше, ніж за дуже довгий час. Я пішла прогулятися неподалік від Чарівної Гори. Це був м'який густий загадковий ранок, наді мною розкинулось перлово-сіре небо, а в повітрі панували пахощі весни. Кожен поворот і вигин гірської стежки був моїм старим другом. І все навкруги було таким юним! Квітень узагалі не може бути старим. Молоді ялинки такі зелені й товариські, а ці намистинки роси на їхніх гілочках — немов перли!
"Ти належиш мені", — промовило море за Чорноводдям.
"Частинка нас живе у ній", — сказали пагорби.
"Вона моя сестра", — прошепотіла весела ялинка.
Поки я споглядала їх, мене навідав промінчик — моя люба неземна мить, яка приходила до мене до гіркоти рідко в попередні смутні місяці. Невже я зовсім втрачу його, коли подорослішаю? Невже тоді мене вже ніщо не тішитиме, крім "світла звичайного дня"[34]?
Хоча, зрештою, він же прийшов до мене вранці, і я відчула свою безсмертність. Як не як, воля — це та матерія, з якої складається душа.
"Природа не зрадить ніколи того, чиє серце щиро віддане їй".