— Ну хіба вона не схожа на королеву, — прошепотіла тітка Лаура, в голосі якої чути було обожнювання.
Емілі й сама вдягла свою синю сукню й поцілувала вмите дівоче обличчя під рожевими цяточками та перлами весільного серпанку.
– Ільзо, дорогенька, не вважай мене безнадійною вікторіанкою потому як я скажу, що сподіваюся, що ви "житимете довго і щасливо".
Ільза стиснула її руку, але засміялася — щоправда, трішечки занадто голосно.
— Сподіваюся, тітка Лаура не думає, буцім я згадую королеву Вікторію, — прошепотіла вона. — І в мене страшні підозри, що тітка Джейн Мілбурн молиться за мене. Її обличчя зрадило її, коли вона увійшла поцілувати мене. Мене завжди дратує, коли люди моляться за мене. А зараз, Емілі, зроби для мене ще дещо. Вижени всіх з кімнати — геть усіх. Я хочу декілька хвилин побути на самоті.
Якимось чином Емілі це вдалося. Тітки та кузини спурхнули донизу. Лікар Барнлі нетерпляче чекав у холі.
— Ви там скоро? Тедді і Гелсі чекають, коли ми їх запросимо до вітальні.
– Ільзі потрібно кілька хвилин наодинці з собою. О, тітко Ідо, я така рада, що ви дісталися сюди! — до огрядної дами, яка боязко підходила до натовпу. — Ми вже боялися, що у вас щось сталось і ви не прийдете.
— Щось таки сталося, — задихнулася тітка Іда, яка насправді була троюрідною сестрою. Незважаючи на свою задишку, тітка Іда була щаслива. Вона любила першою приносити звістки, а особливо лихі. — І лікар не міг мене забрати, тож я мусила взяти таксі. Сердешний Перрі Міллер — ви ж його знаєте, так? Такий розумний молодик… загинув у автокатастрофі приблизно годину тому.
Емілі здушено скрикнула, кидаючи шалений погляд на двері Ільзиної кімнати. Вони були ледве прочинені. Лікар Барнлі повторював:
— Перрі Міллер загинув. Боже милостивий, який жах!
— Так, авжеж загинув. Зараз він уже точно має бути мертвим: він був без свідомості, коли його витягли з уламків. Його забрали до Шарлоттетаунської лікарні і зателефонували Біллові, який, звісно ж, одразу помчав туди. Яке щастя, що Ільза виходить заміж не за лікаря! У мене буде час розібрати свої речі перед церемонією?
Емілі, придушуючи свою скорботу за Перрі, показала тітці Іді вільну кімнату й повернулася до лікаря Барнлі.
— Не кажіть про це Ільзі, — попередив він, хоч у цьому й не було потреби. — Це зіпсує їй весілля. Вони з Перрі були давніми приятелями. І чи не могла б ти трохи поквапити її, Емілі? Вже час.
Емілі, з більшим відчуттям нічного жахіття ніж будь-коли, вийшла з холу й постукала в Ільзині двері. І не почула нічого у відповідь. Вона відчинила двері. На підлозі, кинуті в загальну купку, лежали весільний серпанок і безцінний букетик орхідей, який певно обійшовся Тедді дорожче, ніж будь-коли на все своє весілля витратила наречена з роду Барнлі чи Мурреїв. Та Ільзи ніде не було. Крізь відчинене навстіж вікно до кімнати залітав вітер.
— Що там таке? — нетерпляче вигукнув лікар Барнлі, стаючи в Емілі за спиною. — Де Ільза?
— Вона… пішла, — відсторонено сказала Емілі.
— Пішла… куди пішла?
— До Перрі Міллера, — Емілі точно це знала. Ільза почула слова тітки Іди, і…
— Дідько! — крикнув лікар Барнлі.
Вже за кілька хвилин по всьому будинку бігали нажахані та похмурі гості, усі вони щось вигукували чи запитували. Лікар Барнлі геть втратив голову і вже повністю нехтував своїми звичними богохульством і незалежністю від жіноцтва.
Навіть тітка Елізабет була приголомшена. Такого серед них іще ніколи не траплялося. Щоправда, Джулієт Муррей теж утекла. Але вона втекла, щоб вийти заміж. Жодна наречена з роду Мурреїв не робила такого. Одна лиш Емілі зберегла здатність тверезо мислити й діяти. Саме вона довідалася від молодого Роба Мітчела, як Ільза пішла. Він саме ставив свою машину побіля садиби, коли раптом…
— Я бачив, як вона стрибає з вікна, на її плечах був плащ. Вона ковзнула до нижнього краю даху, а тоді зіскочила на землю, як кішка. Потім вона припустила до провулка, застрибнула до машини Кена Мітчела і так рвонула, ніби в неї демон вселився. Я подумав, що вона збожеволіла.
— Збожеволіла… в якомусь значенні. Робе, ти мусиш вирушити за нею. Зачекай, я зараз покличу лікаря Барнлі — він поїде з тобою. Я залишусь тут і наглядатиму за гостями. Прошу тебе, їдь так швидко, як тільки зможеш. До Шарлоттетауна всього чотирнадцять миль. Ти можеш поїхати і повернутися за годину. Ти мусиш привезти її назад… а я скажу гостям, щоб вони зачекали…
— Не сподівайся багато зробити з цим розгардіяшем, Емілі, — сказав їй Роб.
Пройшло навіть більше години. Та лікар Барнлі з Робом повернулися самі. Ільза не прийде — і це все. Перрі Міллер не загинув, він не був навіть тяжко травмований, але Ільза не прийде. Вона сказала батькові, що вийде заміж лише за Перрі Міллера.
Лікар стояв у центрі невеликої групки збентежених і заплаканих жіночок у верхній частині холу. Серед них були тітка Елізабет, тітка Лаура, тітка Рут і Емілі.
— Гадаю, якби її мати була жива, цього б не сталося, — приголомшеним голосом казав лікар. — Я ніколи й не думав, що вона небайдужа до Міллера. Як би я хотів, щоб свого часу хтось скрутив Іді Мітчел в'язи! О, плач, плач… так, плач, — несамовито мовив до бідолашної тітки Лаури. — Чим допоможе пхинькання? Що за диявольський гармидер! Хтось має сказати Кентові, мабуть я. А ще треба нагодувати всіх тих спантеличених дурнів. Половина з них точно прийшла саме з цією метою. Емілі, здається, ти єдина, хто зберіг бодай часточку розуму. Прошу тебе, дівчинко, простеж за порядком.
Характер Емілі не мав нічого спільного з істеричним, але вдруге у своєму житті вона хотіла кричати так гучно і так довго, як тільки зможе. Напруга дійшла до такої точки, що вже лише крик міг очистити від неї повітря. Але вона скерувала гостей до обідніх столів. Їхній запал дещо згас, коли вони побачили, що не в усьому їх обдурено. Та святкування весілля важко було назвати вдалим.
Навіть над найголоднішими тяжіло відчуття того, що не можна спокійно їсти за таких обставин. Ніхто не отримував від смачної їжі задоволення, за винятком старого дядька Тома Мітчела, який, чесно кажучи, ходив на весілля лише заради застіль і був цілком байдужим до того, відбувалися церемонії чи ні. Наречені приходять і йдуть, а їжа для того й створена, щоб поглинати її. Тож, він самозабутньо їв, зупиняючись лише для того, щоб багатозначно похитати головою й запитати: "Чим живуть ті жінки?"