— Авжеж, погоджуйся. Такий щирий лист. Тільки пообіцяй мені, що далеко не запливатимеш. Бо тебе може накрити велика хвиля або затягти у вир. І я ні хвилини не матиму спокою!
Еміль урочисто поклявся не запливати.
— Тільки мені зовсім не хочеться,— додала мама,— щоб радник юстиції надсилав тобі гроші. На залізничний квиток ми візьмемо в ощадкасі, це небагато.— Вона погладила сина по голові.— Ти знову над зошитами? Іди-но до обіду на свіже повітря.
— Залюбки. Може, треба щось купити чи в чомусь допомогти тобі?
Мати підштовхнула його до дверей.
— Іди, іди. Скоро покличу тебее обідати.
Еміль вийшов у двір, сів на сходах, що вели до пральні, і в задумі став висмикувати стеблинки трави, які пробивалися в щілинах кривих східців.
Раптом він схопився на ноги, вискочив із воріт, побіг вулицею вниз, завернув у провулок, потім в інший, вибіг на майдан Верхнього ринку і спинився, роззираючись довкола.
Перед ним тяглися ряди з овочами і фруктами, батареї глиняних глечиків, крамнички садоводів і різників. Посеред тих барвистих рядів поважно походжав пан обер-вахмістр Єшке, заклавши руки за спину. Він наглядав за порядком.
Біля жнки, що торгувала якоюсь дрібнотою, він спинився. Вона стала щось казати, запально жестикулюючи. Пан Єшке видобув із кишені мундира нотатник, записав, очевидно, щось важливе і повагом пішов далі. А покупці й переекупки, з'юрмившись, неголосно загомоніли.
Хлопець швидко пішов нерівною бруківкою базарного майдану, наздоганяючи обер-вахмістра.
— Хелло! — крикнув той.— Чи ти не мене шукаєш?
— Так, пане Єшке, тобто Генріху. Я хотів у тебе щось спитати. Один мій берлінський приятель нещодавно успадкував дім на березі Балтійського моря. І запросив мене на літні канікули. І мою бабусю, ще й Поні Капелюшка.
Пан Єшке поплескав Еміля по плечу:
— Щиро вітаю. Це ж просто розкіш!
— Правда?
Поліцейський лагідно глянув на свого майбутнього пасербка.
— Ти дозволиш мені дати гроші на квиток? Еміль завзято крутнув головою.
— У мене ж є власна ощадна книжка.
— Шкода, що відмовляєшся.
— Ні, Генріху, я прийшов до тебе зовсім через інше.
— А в чому річ?
— Річ у мамі, розумієш? Якби ти саме вчора не... Я хочу сказати, що ніколи б не покинув її саму. І взагалі я поїду тільки тоді, як ти мені твердо пообіцяєш щодня приходити до неї хоч на годину. А то вона... Адже я дуже добре її знаю, і мені не хотілося б, щоб вона весь час почувала себе самотньою.
Еміль трохи помовчав. Часом життя стає нелегкою штукою.
— Ти повинен дати мені слово честі,— повів він далі,— що піклуватимешся про неї. Інакше я не поїду.
— Обіцяю тобі. Можу дати слово честі. Чи не давати. Як хочеш, хлопче.
— Тоді все гаразд. Отже, щодня, так? Я писатиму часто. Але листи — це не те. Біля неї має бути хтось, кого вона любить. Я не хочу, щоб вона сумувала.
— Я приходитиму щодня,— пообіцяв пан Єшке.— Хоча б на годину. А коли матиму час, то й на довше.
— Дякую.
І Еміль побіг додому.
На подвір'ї він знову сів на сходах і став висмикувати із щілин траву, наче нікуди й не бігав.
За п'ять хвилин пані Тішбайн визирнула з кухонного вікна.
— Гей, юначе! — голосно вигукнула вона.— Прошу сідати до столу.
Еміль глянув угору і всміхнувся:
— Іду, мамусю!
Він поволі підвівся і пішов додому.
По обіді Еміль попросив у матері поштового паперу, сів до столу і написав гімназистові Теодору Габерландові, що живе в Берліні, в районі Вільмерсдорф, такого листа:
"Любий Професоре!
Щиро дякую тобі за листа, я дуже зрадів. Те, що ти став домовласником,— фантастично. Та ще на узбережжі
Балтійського моря. Вітаю тебе! Я зроду там не бував. Але з географії ми недавно проходили Мекленбурзьке плато і Балтійське узбережжя. І я можу все собі уявити. Дюни, великі пароплави, кам'яні церкви, плетені крісла на пляжі й таке інше. Мабуть, це все дуже гарно виглядає.
Але найкраще те, що ти запросив мене туди на канікули-Я вдячно приймаю запрошення, велике спасибі тобі й твоїм батькам. З радістю зустрінуся з тобою, Густавом і малим Вівторком. Бо всі, хто тоді мені допоміг, надзвичайно приємні мені. А те, що ти запросив також бабусю й Поні,— це просто здорово!
Якщо в твоїй віллі не стане на всіх місця, то ми, хлопці, поставимо в садку намет і житимемо там, наче бедуїни в пустелі. А замість бурнусів носитимемо простирадла. І кожен із нас по черзі вночі годину вартуватиме, щоб інші могли спокійно спати.
Але ми ще маємо час усе обміркувати. Бабусі й Поні я сьогодні теж напишу. Дуже мило з вашого боку, що ви хочете зустріти мене на вокзалі. Але цього разу в мене грошей вже не поцуплять, я сховаю їх у черевик!
Передай своєму батькові, що я вдячний за пропозицію надіслати мені гроші на дорогу. Але я хотів би взяти їх зі своєї ощадної книжки. Знаєш, відтоді в мене ще зосталося сімсот марок. А на триста марок я купив мамі, як ми домовились, електричний фен і тепле зимове пальто. Воно ще й досі як нове, мама дуже береже речі.
А ще мама просить спитати твою маму, чи треба мені брати з собою постільну білизну. І скільки рушників? І чи треба мені для моря ще одні плавки? Бо в мене червоні, а є такі пляжі, де в червоних плавках не дозволяють з' являтися.
І ще одне: чи поїдете ви теж третім класом? Бо інакше нам доведеться їхати в різних вагонах. Адже квитки у вагон другого класу коштують набагато дорожче, а швидше він все одно не їде, еге ж?
Коли ми житимемо в твоїй віллі, ти докладно розкажеш, як знімали про нас фільм. Сподіваюсь, що ми незабаром побачимо його. Можливо, навіть усі гуртом.
Ми з мамою щиро вітаємо тебе і твоїх люб'язних батьків і ще раз дякуємо.
Я такий радий! Пароль "Еміль".
Завжди твій
Еміль Тішбайн".
Розділ третій ЕМІЛЬ ВИРУШАЄ В ДОРОГУ
Тяжкі дні й години, якщо доводиться на них чекати, наближаються із швидкістю буревію. Вони налітають, як чорні дощові хмари, що їх вітер жене по небу.
А веселі дні не поспішають прийти. Здається, що рік — це лабіринт, і вони не можуть знайти в ньому виходу, а кінець кінцем і потрапляють спершу не до нас.
Та ось, нарешті, одного ранку починаються літні канікули. Прокидаєшся, як завжди, вранці і вже хочеш вистрибнути з ліжка, коли враз сяйне тобі думка — до школи йти не треба! Ліниво повертаєшся до стіни і знову заплющуєш очі.