Після вечері вони почаркувались, Еміль виголосив урочисту промову, і обер-вахмістр щиро сміявся. Заспокоєна пані Тішбайн сиділа на дивані і гладила синові руку.
— Любий хлопчику! — сказав Єшке.— Спасибі тобі за побажання щастя. Я неймовірно радий з того, що сталося, і маю до тебе ще тільки одне прохання. Не кажи на мене "батько", це звучало б якось дивно. Я, звичайно, буду тобі за батька. Це вже інша річ. Але казати на мене так не треба.
Потай Еміль дуже зрадів цим словам. А вголос сказав:
— Слухаю, пане обер-вахмістре. Але як мені звертатися до вас? "Добридень, пане Єшке",— згодом це звучатиме кумедно. Чи вам так не здається?
Наречений підвівся.
— Насамперед ми випиймо з тобою на брудершафт. Правда, я вже й так кажу тобі "ти". Але тепер і ти повинен казати мені "ти".
І вони випили на брудершафт.
— А тепер, щоб ти міг звертатися до мене,— сказав Єшке,— я хотів би нагадати: мене звуть Генріх. Зрозуміло?
— Слухаю, Генріху,— вигукнув Еміль.
Його мама засміялась, він відчув себе щасливим.
Коли Генріх Єшке помарширував додому, Тішбайни полягали спати. Як завжди, вони побажали одне одному: "На добраніч!" — і поцілувались. І тоді повкладалися кожне в своє ліжко.
Вони удавали, що сплять, а насправді ще довго не могли заснути.
Еміль думав: "Вона нічого не помітила. І не знає, як мені сумно. Тепер мама може вийти заміж і бути такою щасливою, як я їй бажаю. До того ж пан Єшке непогана людина".
А Емілева мати думала: "Як добре, що хлопець нічого не помітив. Хай він знає, що мені краще за все, коли ми з ним удвох, тільки вдвох. Але я не можу думати про себе. Треба думати тільки про нього, про мого хлопчика. І про його майбутнє. Хтозна, чи довго я ще здужатиму заробляти гроші. А пан Єшке непогана людина".
Розділ другий
ЛИСТ ІЗ БЕРЛІНА І ЛИСТ ДО БЕРЛІНА
Наступного дня, коли Еміль повернувся із школи, мама простягла йому листа і сказала:
— Тобі лист. Із Берліна.
— Від Поні Капелюшка?
— Ні. Рука мені незнайома.
— А що там написано?
— Ну, хлопче! — здивовано вигукнула пані Тішбайн.— Я ж не читаю твоїх листів.
Він засміявся:
— Відколи це в нас завелися таємниці одне від одного?
Еміль швиденько відніс свій портфель до другої кімнати, подумки відповідаючи сам собі: "Відучора! Через пана Єшке!" Повернувшись, він сів на диван, розгорнув листа й прочитав:
"Любий Емілю!
Ми давно не бачилися, правда? Та я сподіваюся, що тобі добре ведеться. Мені теж нема на що нарікати. Кілька тижнів тому в мене померла двоюрідна бабуся. Я майже Ті не знав, тож і не дуже сумував. А саме через цю подію я й пишу тобі сьогодні листа.
Та бабуся лишила мені у спадщину свій будинок. Він стоїть на самому березі Балтійського моря. У Корлсбюте-лі, може, ти знаєш. Це курортне містечко. Крім того, будинок сто'іть у чималому садку. Чи ти ще не збагнув? Тоді слухай.
Літні канікули вже на порозі, як то кажуть. І мені, домовласникові, сяйнула блискуча ідея. Я хочу запросити тебе і всіх детективів провести літні канікули в моєму будинку на березі Балтійського моря. Мої батьки це дозволили, їм буде дуже приємно. Справді приємно! Вони теж житимуть там,, але це нам не завадить. Ти ж знаєш іще з тих часів, як легко мені з батьками. Крім того, будинок двоповерховий. Чого ще можна бажати?
Густав уже погодився. І батьки йому теж дозволили. Теж! І приїде не тільки він. Приїде також — тримайся міцно! — твоя кузина Поні Гаймбольд, на прізвисько Капелюшок. І твоя бабуся, що нам усім так сподобалася. Вони всі приїдуть, коли ти погодишся. А можливо, і малий Вівторок теж. Якщо тільки його мати не поїде на води до Наугайма. Тоді він мусить їхати з нею. Все залежить від того, чи лікар дозволить їй море. У неї хворе серце.
Ти бачиш, як все добре виходить, здуріти можна. Тож штурхони себе в бік і скажи: "Гаразд",— ти, старий бандитський ватажок! Твоя мама напевне не заперечуватиме, коли бабуся й Поні будуть із нами. То що ти на все це скажеш? Ми зустрінемо тебе в Берліні, тільки гляди, щоб ти знову не зійшов там, де не треба. А потім ми переїдемо до іншого вокзалу, а звідти — до моря. До самого будинку.
Щоб я часом не забув: ніяких грошей тобі брати із собою не треба. З нами поїде наша хатня робітниця Клотільда. Вона куховарить і дуже смачно. А зварити ще кілька порцій — це не має ніякого значення. Так каже моя мама.
А гроші на дорогу тобі пришле мій батько, він просив тебе попередити. Бабуся залишила в спадок не тільки дім, але й гроші. їх успадкував мій батько.
Отже, напиши, що ти приїдеш. Тоді батько відразу надішле тобі гроші. Я дуже радітиму, що знов тебе побачу. Даруй, що я пишу про гроші. Колись ти сказав: хто має гроші, той про них не говорить. Цього я не забув. Але тепер я все-таки мушу про них писати, бо інакше ти, можливо, не приїдеш. Тоді канікули будуть мені нецікаві. І хай те Балтійське море западеться. Отак!
Любий Емілю/ Я нетерпляче чекатиму твоєї відповіді. Тато й мама тебе вітають, я теж.
Твій Теодор Габерланд, на прізвисько Професор.
Кілька місяців тому, саме коли я одержав спадщину, тут, у Берліні, знімали кінофільм про Еміля. Я дивився, як знімали. Якось дивно, коли справжню подію раптом перетворюють у фільм. Начебто все схоже і водночас зовсім не те. Мій батько такої ж думки. Фільм незабаром вийде на екрани. Я дуже його чекаю, ти, мабуть, теж? Ще раз і ще тебе вітаю, відповідай одразу
твоєму Професорові. О, мало не забув: пароль "Е мі л ь"ї"
Прочитавши листа, Еміль віддав його матері, а сам зник у сусідній кімнаті. Розкривши портфель, він дістав зошит з геометрії і удав, що робить домашнє завдання. А насправді він втупив очі перед себе й напружено думав.
"Непогано було б поїхати до Балтійського моря,— міркував Еміль.— Але мені все одно краще вдома. Тільки, може, тепер я заважатиму обер-вахмістрові Єшке. Хоч трохи, проте заважатиму. Врешті відучора він — мамин наречений. І він їй подобається. Як син я повинен на це зважати!"
А пані Тішбайн щиро зраділа Професоровому листу. "Оце будуть канікули для Еміля! Звісно, мені бракуватиме його скрізь і всюди. Але ж я не буду про це йому торочити".
І вона пішла до сусідньої кімнати.
— Мамусю,— сказав Еміль,— мабуть, я погоджуся на це запрошення.