— То як? — за хвилину знов спитав Еміль.— Чи ви будете виконувати свої батьківські обов'язки? Чи хочете, щоб вас заарештували?
— Батьківські обов'язки? — перепитав Байрон. Видно було, що йому якось одразу полегшало.
— Саме так, пане Пахульке! — обурено вигукнув малий Вівторок.— Ці слова, мабуть, вам незнайомі?
Містер Байрон похмуро всміхнувся:
— То ось чому цей капшук увесь час каже на мене Пахульке. В мене зовсім інше прізвище.
Хлопці остовпіли.
— Яке?
— Андерс.
— Як же це може бути?
— Моє прізвище Андерс,— повторив чоловік.— Андерс 9.
— Ні, ви скажіть, як вас насправді звати,— крикнув Еміль.— Те, що у вас прізвище інше, ми вже знаємо!
Маккі, який досі сидів мовчки, раптом сказав:
— Це в нього таке прізвище — Андерс. Як буває Міл-лер чи Леман. А він от — пан Андерс.
— Справді? — вигукнув Еміль.
— Чи є у вас при собі якесь посвідчення? — спитав Вівторок.
— Є паспорт.
— Дозвольте глянути,— ввічливо сказав малий Вівторок. А що артист і не поворухнувся, то хлопець додав: — Ви можете показати його і в поліції, як вам це більше до вподоби.
Чоловік видобув паспорт із кишені. Вівторок узяв його і став роздивлятися поважно, мов митник, що працює на кордоні.
— Чи збігається опис зовнішності? — спитав Еміль.
— Прізвище в містера Байрона справді Андерс,— сказав Вівторок і почав читати: — "Фах — артист. Постать — висока, кремезна. Обличчя — звичайне. Колір волосся — чорний. Особливі прикмети — татуювання на правій руці".— Він повернув паспорт.— Усе гаразд. Дякую.
Вкрай приголомшений Еміль спитав:
— То ви зовсім не батько Джеккі?
— Ні,— буркнув містер Андерс.— Я йому не батько й не мати. А Джеккі й Маккі зовсім не близнюки. І навіть не брати. І Маккі теж не син мені. Насправді Маккі звати...
9 Інше (нім.).
— Йозеф Кортейоганн,— втрутився Маккі.— Прізвище Байрон і наші імена вигадані для виступів. Мені, звісно, теж шкода Джеккі, повірте! Але ми справді не можемо з ним далі працювати. Не поталанило йому — він надто швидко росте.
По хвилях і хмарах уже пробігали промені Варнемюнд-ського маяка. І привітно світилися готельні вікна.
Еміль і досі був якийсь приголомшений. Та врешті він отямився і сказав:
— І все-таки, мені здається, ви вчинили несправедливо, що покинули бідного хлопця напризволяще. Мої друзі і я вважаємо себе відповідальними за його майбутнє. Тож я змушений вас просити дати для нього грошей. Хоча б на перші тижні.
— Чого б то я мав давати якимось незнайомим хлопцям гроші! — обурився містер Андерс.
Еміль дістав із кишені аркуш паперу.
— Ми дамо вам розписку.
— А якщо я пошлю вас під три чорти? — знущаючись, спитав Андерс.
— Не робіть дурниць,— порадив Еміль.— Якщо ви відмовитесь, ми передамо вас поліції.
— Але ж я не батько Джеккі! До чого тут поліція?
— Це вам пояснять у поліції,— чемно мовив малий Вівторок.— Там знаються на таких речах краще за нас.
— Я пишу вам розписку на сто марок,— сказав Еміль.
— Чи ви здуріли? — обурився Андерс.— Сто марок? Та я вам голови поскручую!
— Не вийде! — запевнив Вівторок.
— Це забагато,— втрутився Маккі.— Для нас це неабиякі гроші.
— А ти не брешеш? — спитав Вівторок.
— Ні, слово честі.
— Гаразд, тоді п'ятдесят марок,— сказав Еміль.
Він написав розписку, підписався і гукнув Вівторка:
— Іди сюди, малий, і підпишись теж.
Коли Вівторок розписався, Еміль простяг папірець Андерсові, але той і не подумав діставати гроші з кишені. Пароплав уже підходив до причалу.
— Ну, як собі хочете,— спокійно сказав Еміль.— Я йду до капітана.
Еміль подався до капітанського містка і вже ступив на сходи, як містер Байрон крикнув:
— Ось візьми!
Він люто вихопив із кишені свій гаман і простяг Емілеві якусь купюру. Еміль узяв її й побачив: п'ятдесят марок.
— Прошу, ось розписка,— сказав він.
— Чхав я на вашу писанину! — загорлав Андерс.— Хай вам дідько.
І, схопивши валізки, він зійшов на берег. Маккі подався за ним, але озирнувся і крикнув:
— Привітайте від мене Джеккі! Еміль сховав розписку до кишені.
Невдовзі по тому вони з Вівторком уже стояли в приміщенні залізничного вокзалу й вивчали розклад руху поїздів.
Еміль знизав плечима.
— Сьогодні, малий, поїзда вже не буде. І пароплава теж. Але ми повинні негайно повернутися до Корсбю-теля. Треба врешті з'ясувати, що сталося з хлопцями. Напевне, вони вже вдома.
— Тож підемо пішки? — спитав малий Вівторок. Еміль кивнув головою.
— Гадаю, за три години ми дійдемо.
— Тоді гайда! — стомлено сказав Вівторок.— Починається марш через нічну пустелю. Мені здається, що я солдат чужоземного легіону.
Саме тоді, як Густав, Професор і Ганс спали у вітрильнику, що міцно сидів на мілині, тоді, як капітан Шмаух у каюті свого корабля, що перетинав Балтику, тішився глінтвейном, і тоді, як Еміль з Вівторком ішли пішки через темний похмурий ліс,— саме тоді наші туристи в Копенгагені сиділи в своєму готелі навпроти оперного театру і всмак вечеряли. Автобусна подорож по Зеландії, відвідання Гамлетової могили і палацу Ельсінор надали їм апетиту. Вони їли, розмовляли і сміялися.
Тільки пані Габерланд, Професорова мати, була ще тихіша, ніж звичайно. Вона навіть не всміхалася, як завжди.
— Що тобі? Болить голова? — спитав її чоловік.
— Не знаю. Чогось тривожно. В мене таке відчуття, що в Корлсбютелі не все гаразд.
Радник юстиції обняв її за плечі.
— Годі, годі, моя люба. Ти завжди щось вигадуєш. А коли ми подорожуємо, тобі неодмінно здається, що кожної миті нашому синові на голову падає цеглина.— Він засміявся.— Хлопці мріють про самостійний розвиток. І їм не треба заважати, бо почнуть опинатися. Ну ж бо, матусю, не журись.
Вона усміхнулась. Але тільки щоб зробити йому приємність.
Приблизно за годину на темному шосе перед Гайде-кругом возій з молочарні догнав двох хлопців, що насилу тягли ноги. Возій спинив конячку.
— Куди це ви йдете?
— До Корлсбютеля,— крикнув більший хлопець.— Чи не могли б ви нас підвезти?
— Сідайте ззаду,— сказав возій.— Тільки не засніть, бо попадаєте з фургона.
Еміль допоміг залізти Вівторкові й сам сів біля нього. Молочний фургон рушив. А за хвилину малий Вівторок уже спав. Еміль міцно тримав його, а сам дивився на темний ліс і нічне небо, всіяне зорями. Він згадав усі події дня. Чи він щось не так зробив? Що станеться тепер із Джеккі? І де можуть бути Густав і Професор?