Бабуся підтикала спідницю, ввійшла у воду й чемно спитала:
— Чи ви були коли-небудь дитиною, люба пані?
— Звісно, була.
— Отож,— сказала бабуся.— Отож.
Нічого більше не пояснюючи, вона знову сіла на теплий пісок і з радістю стала дивитися на дітей, що весело стрибали між хвиль. Тепер виднілися тільки їхні голови, і то не завжди.
Густав плавав краще за всіх. Він перший виліз на пліт, заякорений віддалік від берега, щоб плавці мали де відпочити. Поні та Еміль припливли водночас і допомогли одне одному вилізти на пліт. А Вівторок і Професор добралися аж згодом.
— Як це у вас виходить? — спитав Вівторок, коли вже всівся поруч з іншими.— Чому ви плаваєте швидше, ніж Тео і я?
Професор засміявся.
— Не завдавай собі клопоту. Втішайся тим, що в нас добряче працюють голови.
— От вам голови й заважають,— посміхнувся Густав.— Ви надто витикаєтесь з води. Вам треба навчитись плавати кролем.
Він стрибнув у воду і показав, як це робити.
Потім всі повернули назад. Густав плив попереду кролем, а решта намагалися його наслідувати. При цьому Професор зіткнувся з якимось чоловіком, що спокійно плив на спині.
— Треба бути уважнішим! — обурився чоловік.— Де твої очі?
— Під водою,— буркнув хлопець і незграбно поплив за своїми друзями.
Вони вже добулися до мілкого місця, де купалися ті, хто не вмів плавати. Діти спинилися перед велетенським гумовим тюбиком зубної пасти (то була реклама). Всі силкувалися вилізти на нього, та як хтось опинявся нагорі, тюбик перевертався і плавець падав у воду. Ото було галасу!
Натомившись, друзі почали роздивлятися пляж. їхню увагу привернув турнік. На ньому розгойдувався якийсь дядько. Зробивши ривок, дядечко перевернувся, просунув ноги між руками, знов сильно гойднувся і сів на поперечину. Тоді перегнувся назад, вивільнив обидві руки, зачепившись за турнік тільки ногами. Далі гойднувся вперед, якусь мить наче висів у повітрі, зіскочив на пісок і елегантно вклонився.
— Сто чортів! — вигукнув Густав.— Навіть я так не вмію.
Дядечко відійшов від турніка, а його місце зайняли два хлопчики. Вони високо підстрибнули, вхопилися за поперечину, розгойдались і обоє точно повторили ті самі важкі вправи, які щойно виконав чоловік. Коли хлопчики під кінець повисли на ногах, а потім, перекрутившись, зіскочили вниз і граційно приземлилися, їм зааплодував увесь пляж.
— Здуріти можна! — хвилювався Густав.— Зроду не бачив, щоб шпінгалети отаке витинали.
Хлопець, що стояв поруч них у воді, пояснив:
— Та це ж "Три Байрони". Акробати. Батько і двоє близнят. Увечері вони виступатимуть у готелі.
— Це треба подивитися,— сказала Поні Капелюшок.
— Вистава починається о восьмій вечора,— повідомив незнайомий хлопець.— Інші номери теж найвищого класу. Я раджу вам піти.
— А чи будуть вільні місця? — спитав Вівторок.
— Я можу залишити для вас один стіл.
— А ви теж акробат? — зацікавився Еміль. Хлопець заперечно похитав головою.
— Ні. Хоч я теж непогано підтягуюсь на турніку. Але я — учень кельнера у прибережному готелі.
— Учні кельнерів рано вмирають,— зауважив Густав.
— Чого це? — здивувався Вівторок.
— А ти бачив коли-небудь літнього учня?
— Не мели дурниць! — скривилася Поні. Раптом чужий хлопець сказав:
— Відколи я востаннє бачив Густава, він дуже виріс. А взагалі зовсім не змінився.
Усі здивовано перезирнулися.
— А звідки ти мене знаєш? — збентежено спитав Густав.
— Я всіх вас знаю,— запевнив кельнерів учень.— А Густав навіть якось вбирався в мій одяг.
Густав аж рота роззявив.
— Що ти верзеш? Я зроду не вбирався в чужий одяг.
— Ні, вбирався.
Решта не знали, що й думати.
— Як тебе звати? — спитала Поні.
— Ганс Шмаух.
— Уперше чую,— сказав Густав.— Ніяких Шмаухів я не знаю.
— Ти й мого батька знаєш,— запевнив Ганс Шмаух.— І Еміль його знає.
— Що далі, то незрозуміліше! — мовив Еміль. Здіймаючи бризки, Густав кинувся до кельнерового
учня й напосів на нього:
— Ану, малий, розповідай! А то я так довго триматиму тебе під водою, що ти вже ніколи не станеш кельнером.
Ганс Шмаух засміявся:
— Раніше я був ліфтером у Берліні. В готелі "Крайд" на Нолендорфській площі. Пароль "Еміль"!
Що тоді зчинилося! Вони танцювали навколо малого Шмауха, наче знавіснілі індіанці, а бризки морської води здіймалися високим водограєм. А потім хлопці так узялися тиснути Гансові руку, що в того аж кістки хрускотіли.
— Оце радість! — вигукнув Еміль.— Твій батько, портьє, був такий ласкавий до мене. Він позичив мені десять марок. І ми з Густавом навіть ночували у вашій вартівні.
— Еге. Це була шикарна історія, правда? — сказав Ганс.— Я пам'ятатиму її довіку, навіть як стану власником готелю. До речі, коли в мене буде вільний час, ми зможемо покататися на вітрильнику. Тут, у Корлсбютелі, живе мій дядько. Він капітан великого торговельного пароплава.
— Хіба торговельний пароплав — вітрильник? — спитав Вівторок.
— Та ні. Мій дядько має ще й чудовий вітрильник. І сам він хлопець хоч куди.
Усі зраділи й веселим гуртом побігли до бабусі познайомити її з малим Шмаухом. Бабуся тішилася разом з ними. Але примусила всіх ретельно повитиратися.
Густав приязно дивився на Ганса. Енергійно розтираючись рушником, він мовив:
— Я тільки одного не збагну.
— Чого саме? — спитав Ганс Шмаух, підводячи очі на високого Густава.
Той похитав головою і, дивлячись згори вниз, сказав:
— Не збагну, як я тоді міг влізти в твій одяг.
Розділ шостий
ГУСТАВ І ФІЗИКА
Вервечкою бігли щасливі дні. Сонце пряжило так, наче дивилося на Балтійське море крізь збільшувальне скло. Професор і його гості спершу стали червоні, як раки, а потім коричневі, ніби мулати. Тільки Поні Капелюшок залишалася червоною, і з неї злазила шкіра, наче лушпиння з цибулі. Бабуся мастила їй спину вазеліном, горіховою олією, ланоліном і кремом від сонячних опіків. Та ніщо не допомагало.
Рано-вранці, коли бабуся будила Поні словами: "Вставай, графине, сонце вже сяє!" — Поні мало не ревла.
— Чому ніколи не йде дощ? — питала вона в розпачі. Зате хлопці раділи погожій годині. Майже весь час
вони були у воді чи десь на пляжі. Або йшли до гавані й милувалися вітрильником капітана Шмауха "Кунігун-да-ІУ". Нетерпляче дожидались вони, коли їхньому другові Гансу випаде нарешті вільний день і вони гуртом помандрують на вітрильнику в море.