— Полю!, і—промовила вона протяглим, ледь чутним шепотом.— Полю!
Коли він хотів її вдарити, його долоня мовби з власної волі відмовилася скоритись: вона розкрилася і, здригнувшись, лягла на її обличчя довгим, мало не пестливим рухом. Ухопивши її за карк, він удруге спробував ударити, і знов долоня не виконала його наказу. Тоді він відштовхнув дівчину від себе, і вона важко поточилася на стіну. А* потім хода його завмерла, і чулося тільки, як розмірено й неквапливо капотить вода. Нарешті годинник унизу вибив другу. Еллі насилу підвелася й тугіше закрутила кран.
Але вода, здавалося, капотіла й далі. Вона крапала в тишу, коли Еллі лежала горілиць у ліжку й не спала, і навіть не думала ні про що. Крапала й тоді, як Еллі сиділа за сніданком із застиглим зболеним обличчям, і тоді, як від'їжджали і бабка вмощувалася поміж Полем і нею на, єдиному сидінні машини. Навіть гуркіт мотора не зміг заглушити цього капотіння, аж поки раптом Еллі усвідомила, що це, власне, шумить. "Та це ж дорожні знаки!" — подумала вона, дивлячись, як їх одного за одним поглинає дорога. "Я навіть пам'ятаю ось цей; тепер лише дві милі. Підожду до наступного і тоді... Вже! Зараз!"
— Полю! — озвалась Еллі. Він не озирнувся в її бік.— Одружишся зі мною? ,,
— Ні.
Еллі теж не дивилася на його лице. Вона приглядалася до його рук, які легко й невідривно орудували кермом. А поміж ними сиділа бабка, випростана й застигла у своєму старосвітському чорному капелюшку, втупившись просто перед,себе — наче силует, вирізаний з пергаменту.
— Востаннє питаю тебе. Потім буде вже пізно. Чуєш, буде вже пізно, Полю... Полю!
— Ні, кажу тобі. Ти не кохаєш мене. Я не кохаю тебе. Ми ніколи й не казали, що кохаємо одне одного.
— Добре, нехай і так. А <без кохання ти не одружишся зі мною? Пам'ятай: потім буде пізно!
— Ні. Не одружуся.
— Але чому? Чому, Полю? — Він не відповів. Машина мчала вперед. Еллі глянула на дорожній знак і спокійно подумала: "Вже майже доїхали. Наступний поворот". А вголос сказала, кидаючи слова через глухоту старої жінки поміж ними:— Чому ні, Полю? Якщо це ті балачки про негритянську кров, то я в них не вірю. Мені це байдуже.— "Пора,— подумала вона,— ось уже поворот".
Дорога звернула вбік, почався спуск. Еллі відхилилася на спинку і раптом побачила, що бабка пильно дивиться на неї. Але Еллі вже не пробувала приховувати вираз обличчя або очей, як не пробувала й змінювати голос.
— А що, як я матиму дитину?
— Дитину? Я тут нічим не можу зарадити. Про це ти повинна була раніш подумати. Не забувай, це ж ти покликала мене, я не набивався.
— Ні, Ти не набивався. Я сама просила. Я тебе примусила. Питаю "останнє. Одружишся? Швидко!
— Ні.
— Ну що ж! — Вона сиділа випростана, а дорога на мить немовби застигла перед тим, як шугнути круто вниз обік урвища; замиготіла біла огорожа. Відкидаючи плащ, Еллі побачила все так само втуплені в неї очі бабки. Коли Еллі нахилилася понад коліньми старої жінки, погляди їхні знову схрестилися — знеможена, доведена до розпачу дівчина і стара жінка, що її слух давно вже нічого не вловлював, а зір досі нічого не пропускав — на одну глибоку секунду розпачливого ультиматуму і незворушної відмови.— Тоді згинь! — крикнула вона в лице старій жінці.— Згинь! — Еллі схопила, рукою кермо. Поль спробував відштовхнути її, але вона встромила лікоть поміж спицями керма і налягла на нього всім своїм тілом, простягшись поперек колін старої. Не випустила вона керма й тоді, як Поль зацідив їй кулаком у зуби.— Ой! — вигукнула вона.— Ти вдарив мене! Вдарив! — Коли машина зламала огорожу, Еллі випустила кермо і на якусь хвильку легко прилягла до грудей Поля, наче птах, що присів відпочити; рот її був розкритий, очі округлилися від неймовірного подиву.— Ти вдарив мене! — схлипнула вона. І далі вже падала сама у супокійній тиші, немов навколо була суцільна порожнеча. Обличчя Поля і бабки, машина — все це ніби силою якихось чарів зникло, перестало існувати; вона тільки бачила, як німотно падали уламки білої огорожі, здіймаючи шурхітливу куряву, що зависла на тлі неба наче дитяча надувна куля.
Десь угорі прокотився і завмер звук — гуркіт мотора, протягле сичання гальм на гравію, потім вітер зітхнув поміж дерев, черкнувши виступи скель. Проти одного із стовбурів лежав автомобіль — купа розтовченого й безладного залізяччя,— а серед уламків скла сиділа Еллі,, тупо дивлячись на рештки машини.
— Щось трапилося,— скімлила вона.— Він ударив мене. Тепер вони мертві, а я поранена, і ніхто сюди не прийде.— Схлипуючи раз у раз,, вона ледь чутно застогнала. Тоді, страшенно вражена, піднесла руку. Долоня була червона й мокра. Вона сиділа й тихо схлипувала, отупіло-дивлячись на свою долоню.— У руці повно скалок, а я їх навіть не бачу...— Вона все сиділа й хлипала, втупившись поглядом у долоню, а тепла кров поволі проступала на її спідниці. Вгорі знову продудніли колеса по гравію; звук завмер удалині. Еллі підвела погляд на дорогу.— Ще одна проїхала,— схлипувала вона.— І ніхто навіть не зупиниться подивитись, чи не поранено мене!
З англійської переклав Ростислав ДОЦЕНКО*