Сумніви крають йому душу. Та ось, відкинувши вагання, Елідюк сів на коня. Він скликає своїх воїнів і їде до замку на розмову з королем. Як пощастить, він побачить і дівчину,— ось чому він так поспішає.
Король саме в цей час підвівся з-за столу і попрямував до покоїв доньки; й ось він уже грає в шахи з якимсь чужоземним лицарем. По той бік столика королівна мала показувати тому лицареві ходи.
Елідюк виступив наперед. Король люб'язно його привітав, посадовив поруч і звернувся до доньки:
— Люба моя, познайомся з оцим благородним лицарем і вшануй його по честі. В усій країні немає кращого воїна за нього.
Дівчина дуже зраділа, почувши таке. Вона підводиться і запрошує Елідюка сісти поруч неї, осторонь від інших. Обоє заніміли від кохання. Вона не насмілювалася відкритись Елідюку, а він боявся й слово зронити. Лише подякував за надіслані дарунки: ніколи ще жоден дар не тішив так його серця. Вона відповідає радістю на його радість. А тоді несподівано звіряється, навіщо послала йому каблучку і пояс: душею і тілом вона лине до нього, не в змозі опиратися своїм почуттям, нестямно його кохає і віддає себе під владу будь-якого бажання Елідюка. Якщо ж їм не судилося бути разом, то нехай він знає: жоден чоловік ніколи не матиме її за дружину.
І Елідюк їй відказує на те:
— Королівно, я такий щасливий вашим коханням. Радію всією душею. Хіба ж може мовчати моє серце, коли ви так палко мене кохаєте? Ніколи я цього не забуду. Ви знаєте, я заприсягнувся вашому батькові служити тут рік, пообіцяв, що не полишу цей край, доки не скінчиться війна. Лише після того я вирушу додому, якщо, звісно, ви мені дозволите. Я не хочу лишатися тут назавжди.
— Елідюку, я така вдячна за вашу відвертість. Ви такий щирий і такий мудрий. Але заздалегідь, до того як поїхати звідси, ви маєте вирішити мою долю. Я кохаю вас і вірю вам більше, ніж будь-кому в усьому світі.
Тепер вони знали, що кохають одне одного взаємно, і жодне слово більше не зірвалося з їхніх уст.
Елідюк повертається до своїх покоїв, зачарований тим, як усе складається. Він може говорити з Гіліадон стільки, скільки побажає,— так безтямно вони покохались.
Тепер Елідюк так завзято бився на війні, що захопив у полон ворожого короля і визволив усю країну. Шириться усюди його слава щедрого і вправного воїна. Лицарська доля йому всміхається.
І от саме тоді бретонський король вислав морем трьох гінців — розшукати Елідюка. Бо лихі часи настали в Бретані, і що далі, то йшлося на гірше. Ворог захопив усі фортеці, а землі плюндрував вогнем і мечем. Гірко караючись, король просив пробачення за те, що вигнав Елідюка. Послухавши злих язиків, він безневинно засудив свого вірного лицаря. Але тепер прогнав геть підступну зграю обмовників, що чорними наклепами та підступом вислали його улюбленця з країни. І зараз, у тяжку годину, він наказує Елідюкові, закликає, благає,— в ім'я довір'я, що було колись поміж ними, відколи лицар уперше присягнувся на вірність йому,— приїхати і вирятувати рідний край зі страшної наруги.
Елідюк прочитав тривожну звістку, схвилювався до глибини душі. Він подумав про Гіліадон, яку тепер кохав усім своїм єством, а вона відповідала йому взаємністю. Проте їхнє кохання було цнотливим — нічого непорядного чи легковажного. Милування, розмови, взаємні дарунки — пристрасне почуття поміж ними не заходило далі. Вона поводилася так заради того, на що покладала велику надію. Гіліадон сподівалася, що Елідюк належатиме їй, і тільки їй одній, якщо вона вірно триматиметься.
Та не відала вона, що у нього є дружина.
"Гай-гай! — думає собі Елідюк,— я збився з дороги. Занадто довго я пробув отут. Будь проклятий той день, коли я вперше глянув у бік цієї землі. Я втратив тяму через Гіліадон, а вона через мене. Якщо ж я попрощаюсь із нею тепер, комусь із нас не жити. А може, й обом. І все-таки я маю їхати — так велить мені в листі бретонський король і дане мною слово. А крім того, я заприсягнувся дружині у вірності. Мені треба отямитись. Не можу я більше тут лишатися, вибору в мене немає. Якби я одружився з Гіліадон, церква ніколи б не освятила цей шлюб. Як не глянь, усе безвихідь. О боже, несила думати, що більше ніколи по побачу її! Але хай би чого це коштувало, я маю бути щирим із коханою. І вчиню саме так, як вона того забажає. Її батько досягнув надійного миру і ніхто більше не схоче йти на нього війною. Я ж пошлюся на тяжке становище бретонського короля і спитаю дозволу вирушити ще до заходу сонця. І це не порушує нашої угоди: я полишаю цей край, тільки-но встановиться мир. Побачусь із Гіліадон і все їй поясню. Тоді вона скаже, чого бажає, а я зроблю все, щоб вволити її волю.
І, не гаючи часу, Елідюк рушив до короля просити дозволу на від'їзд. Він пояснив, у якій скруті тепер Бретань, і показав листа бретонського короля — не лист, а волання про допомогу. Старий король читає і розуміє, що тепер він втратить Елідюка. Король дуже з того засмутився і стурбувався. Він запропонував лицареві частину своїх володінь, третину спадку і королівську скарбницю. Він зробить для Елідюка стільки, що той довіку йому дякуватиме. Аби тільки лишився!
Та Елідюк непохитний.
— Тепер, коли мій король у небезпеці і доклав таких зусиль, щоб розшукати мене, я повинен прийти йому на підмогу. Ніщо мене тут не затримає. Але якщо вам будь-коли знадобляться мої послуги знов, я охоче повернусь і приведу з собою ще багато лицарів.
Король подякував і відпустив Елідюка без подальших умовлянь із щедрими дарами: золото й срібло, гончаки й копі, прегарні шовки. Елідюк узяв лише найнеобхідніше. Тоді чемно попросив у короля дозволу поговорити з королівною.
— Дати такий дозвіл — для мене радість,— відповів король.
Елідюк посилає наперед служницю — відчинити двері до світлиці Гіліадон. Тоді й сам заходить до неї. Побачивши коханого, Гіліадон вигукнула його ім'я й обійняла в пристрасному пориві. Тоді вони стали міркувати, що далі робити, і Елідюк коротко пояснив, що жене його в дорогу. Та коли розтлумачив усе як слід, але не спитав у милої дозволу на від'їзд, дівчина зблідла і ледь не зомліла. Побачив таке страждання коханої Елідюк — і мало не збожеволів. Він цілує її в уста і, розчулившись, плаче. Тоді підхоплює її на руки і тримає отак, аж поки королівна приходить до тями.