Це був чудовий літак, честь і хвала його будівничим. Угорі над нашими кріслами монітор показував точний маршрут польоту, на ламаній червоній стрілці засвітилася Варшава. Ми подолали майже половину шляху, до Марселя залишалося півтори тисячі кілометрів.
Честь і хвала тобі, авіакомпаніє KLM. Спасибі тобі, Голландіє, за таку надійну авіакомпанію і водночас за те, що ти маєш славне місто Гааґу, яке так ревно захищає права людини і націй. Можливо, саме тому я так затишно почуваюся в цьому американському "боїнґу", де нам уже ніщо не загрожує.
Дякую і тобі, мила дівчинко з тоненькою шийкою і ніжним, як у пташки, горличком. Ти настільки уважна, що, помітивши Хедин сплін[54], завваживши, що вона не їсть, не п’є, підносиш їй сувенір компанії KLM — маленький білий будиночок, що поміщається на долоні, таке собі мініатюрне шале із зеленими віконцями і зеленим дахом, з якого стримить біленький комин, і якщо витягти з того комина корочок, то можна налити собі п’ятдесят грамів якогось особливого напою, думаю собі, що, можливо, навіть то є приворотне зілля, бо, скуштувавши його, Хеда згодом підводиться і йде у хвіст літака…
Не знаю, як той хвіст не відірвався (стаю перед вами на коліна, будівничі), бо коли і я проник у ту чисту, охайну кабінку, щоправда, трішечки тіснувату, але вам прощається, панове будівничі, вам усе прощається; так от, коли і я проник у ту симпатичну кабінку, то там стався такий вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба (ганьба вам, фізики-ядерники!), це була така експльозія, що з нею не зрівняється виверження вулкану; спершу мої руки спинились у Хеди під пахвами, а потім помандрували вниз, ніби я був якимось верховним митарем, котрому дозволено облапувати жінок ще й у літаковому туалеті, дозволено шукати у найпотаємніших куточках їхнього тіла, навіть там, усередині, і я це робив з патологічною насолодою невблаганного митаря-садиста, який заводить свою жертву в ізольовану кімнату й примушує роздягтись догола, наказує повернутися спиною, розставити широко ноги й нагнутися, а потім ще раз зазирає в жіночу піхву, чи не заховано там якогось особливого скарбу — так, саме скарбу, бо митарі на своєму святотатському сленґу так і називають цей епіцентр жіночого тіла — скарбничкою.
Так, добре, дуже добре, тут усе гаразд, а тепер-но відкрийте свій ротик, нам дуже цікаво, що там у вас робиться під язичком, покажіть, будь ласка, свій язичок, цю рожеву пелюсточку, що виділяє солодку отруту, а зубки, будь ласка, сховайте, — добре… дуже добре… чудово… прекрасно… райськи… божественно… і ось він, цей вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба і жоден вулкан, хіба що гарячий ґейзер, що фонтанує ув’язненим десь у глибинах джерелом, але ні, це все-таки радше вибух, бо наступної миті його хвиля викидає мене з літака, я падаю в блакитну безвість, а тоді падаю на коліна, — тільки не перед вами, панове будівничі, даруйте, цієї хвилини не перед вами, бо мої руки обняли її стегна, і я вже не митар, я вже ніхто, навіть не пасажир цього чудового лайнера, а тільки самотній вовк, що стоїть під платанами, запорошеними курявою всього світу, і дивиться услід кораблеві, який осідає за обрієм. Прощай.
Дякую Тобі, Господи, що ти подарував мені таке довге життя із нею, заледве не тиждень! — таке довге-довге життя подарував Ти мені, людині-жабі, не вартій ступити в її слід, елементалу, в якого немає душі, і тільки зовсім недавно Ти, Великий Будівничий, відродив у його грудній порожнині тонесеньку жилочку, що вібрує, як натягнутий до краю кінський волос на мандоліні блазня. Ти освітив моє нікчемне життя Своєю іскрою, яка ось-ось погасне, та її світла вистачить мені довіку. І за це я складаю Тобі подяку. Не суди мене гірко за цей останній вибух розпачу.
Пробач і ти мені, мій надійний літаче, що не зношуєшся під час горизонтального польоту, вибачте мені, всі пасажири, якщо я когось образив бодай убогою думкою, особливо прости мені ти, моя пташко, хай береже Господь твою ніжну шийку із синіми прожилками.
Із непідробним каяттям я складаю щиру подяку тобі, дорога Москво, і всім москвичам, живим і убієнним, і всім-усім, кого я зустрів на прямій дорозі, що так підступно й невідворотно розчахується на три шляхи, серед яких жодного немає щасливого. Та я за всіх вас молюся. Амінь.
7
Це все.
"Боїнґ" рішуче ляга на крило, так, що навіть я, із другого крісла від ілюмінатора, бачу жовто-зелену пелену моря і гирло тихої річки Рони. Це все. Це Марсель.
— Хедо…
Вона мовчить, тільки її нігті впиваються у мою долоню.
— Хедо… Я хочу, щоб ти знала… я…
— Не треба, — каже вона. — Не треба, бо я зараз справді почну кричати.
Це все. Зараз її в аеропорту заберуть назавжди. То я вигадав собі ті запорошені платани і той корабель для останньої втіхи. В Марселі є платани, порти, кораблі, тільки Хеду заберуть зараз і назавжди. Навіки. Напевно, мені навіть не дадуть побачити, хто її зустрічатиме, хоч мені дуже хотілося б… Ні, не думаю, що там буде хтось із тих, що повернулися з того світу, але я хотів би, дуже хотів би побачити, хто замінить мене біля неї. Мені навіть здавалося, що я маю на це право, заслужив його чесно й сумлінно, це право, адже готовий був вийняти своє око за одну її волосину і, хлібом клянуся, поклав би за неї життя.
— Хедо…
Зараз кров бризне з моєї долоні, о, як я ненавиджу кров, якби хто знав, як я її ненавиджу.
— Хедо, — кажу я. — Котигорошко не вбив своїх друзів.
— Яких друзів? — вона дивиться на мене пригаслими, далекими очима.
— Вернигору, Вернидуба і Крутивуса. Він їх не вбив.
— А що?
— Він їх покарав інакше. Він просто не покликав їх на своє весілля. А знаєш, чому? Тому, що весілля не було. То вже люди придумали казку. Був змій, був дідок із бородою на сажень, було підземне царство і королівна — усе це чиста правда. Не було тільки весілля.
— А любов? — спитала вона.
— Любов? — я дивлюся, як ближчають її очі, чую, які вони гарячі, але мені треба встигнути сказати те, що я тримав наостанок, аби не тривожити її раніше. — Коли вийдемо з літака, ти не зважай на мене. Більше мене не існує, зрозуміла? Я буду твоєю тінню. А якщо десь затримаюся, ти йди з усіма пасажирами. Там тебе зустрінуть. Це дуже важливо, Хедо.