Він трохи задрімав, та враз його розбудили кроки в коридорі. Бруно прикипів очима до дверей.
Увійшло двоє чоловіків у білих халатах.
Попереду дріботів низенький чоловічок аскетичного вигляду. Важко було визначити його вік, бо, незважаючи на сиву розпатлану чуприну, він справляв враження енергійної людини. Товсті скельця окулярів дуже збільшували його очі. Сумлінному перукареві, який, моргаючи, дивився на гостей, впало у вічі, що чоловічок погано поголений.
За високим рипів чобітьми чолов'яга, який не тільки зовнішністю здавався цілковитою протилежністю першого. Велетенська постать мала невиразне, брезкле обличчя. Його розхитана хода та довгі руки нагадали Бруно горилу. Заспокоювало те, що велетень не підійшов ближче, а з байдужим поглядом зупинився трохи віддалік.
Невисокий чоловік підійшов до ліжка, нахилився до Бруно і помацав його пульс.
— Так-так, цього й слід було чекати, ще є невелика температура,— пробурмотів він.— Нічого страшного, головне, що циркулює кров...— Потім додав голосніше: — Вам пощастило, пане Плат, чи як вас там. Дуже пощастило. Якби мого помічника, оцього важкоатлета не було поблизу, Вампус висмоктав би вас, як лимон.— Хихикнувши, він повторив: — Як лимон, до решти. Вампус зробив роботу добре, як я й передбачав...
— Він був уже вичавлений, як лимон, пане професоре. А Вампус відреагував, наче електричний дзвоник, коли я послав потрібний імпульс,— писклявим голосом зауважив велетень.
— Поясніть мені, будь ласка, де я і що зі мною сталося? — запитав Бруно кволим голосом.— Крім того, я хочу подякувати за допомогу.
— Пусте, яка там допомога,— перебив його невисокий.— Це ви допомогли мені, а що було потім, ви вже чули. Вампус вчепився вам у горло, а Карамаллум, санітар і доглядач наших любих звірят, устиг в останню мить покликати його назад. Але досить про це. Вам, мабуть, цікаво, хто перед вами? Мене звуть Пулекс, професор фон Пулекс. Наука, до речі, ніколи не забуде цього імені. Та про це згодом, а зараз я хочу поставити вас на ноги. Про що б ви хотіли ще довідатись? Де ви? Плат, Плат... Ви справжній хитрун. Учора ми змушені були зробити вам переливання крові. Дорога процедура, мій любий, бо справжня кров у наш час дефіцит. Сподіваюся, що наша жертва окупиться. Що ви хочете ще знати?
"Чого це я, на його думку, справжній хитрун? — міркував Бруно.— І чому він зі мною такий чемний? Може, професор мене з кимось поплутав?"
Бруно вирішив бути обережним і ще раз подякував за допомогу, довідавшись, що після нападу на нього минуло два дні.
Професор фон Пулекс уже закінчував свій візит.
— Я поставлю вас на ноги,— запевнив він і додав пишномовно: — Це буде нам усім на користь, бо відбувається щось велике, та станеться іще величніше. Відкрито новий шлях... Карамаллум зараз принесе вам наваристого супу. За кілька днів я все вирішу.
— Я хотів би повернутися на своїй машині додому, як тільки почуватимусь краще,— закинув нерішуче Бруно.— Мене міг би лікувати мій домашній лікар.
— Ваш домашній лікар? — украй здивовано перепитав професор.— Чи правильно я зрозумів, що ви хочете лікуватися далі у домашнього лікаря?
Приголомшено, наче пацієнт зажадав чогось непристойного, професор подивився на санітара.
— Я скручу йому в'язи,— заверещав той.— Він хоче додому, щоб дядечко лікар прописав йому мікстуру від кашлю. Блощиця нещасна, паскудник... Ще один звук — і я вкину тебе у клітку до Титуса!
— Замовкни, Карамаллуме, — наказав професор,— я не люблю таких виразів. Ще слово — і я дам тобі три доби суворого арешту!
Карамаллум зіщулився, як під ударами. Фон Пулекс підбадьорливо кивнув Бруно:
— Не бійтеся, Плат. Вам тут буде добре, тож обійдемося без домашнього лікаря.
У супроводі санітара він задріботів до виходу. Клацнув дверний замок.
"Або вони обоє схибнулися, або у мене не всі дома,— думав Бруно.— Але ж я — Бруно Плат, колишній єфрейтор, перукар за фахом. Я їхав до Гінтергайсберга. Боже! Куди ж це я попав?"
Він прислухався до кроків, що віддалялися коридором. Професор щось наказував. Незвична мова пана Пулекса і лайка санітара налякали його: йому стало страшно у цьому таємничому будинку. Він ніколи не був героєм, та й не хотів ним бути. Тепер же не міг навіть сховатися і був у руках своїх зловісних хазяїв.
Бруно намагався боротися зі сном, боячися, що Карамаллум повернеться і здійснить свої погрози. Проте воля його незабаром ослабла, очі закрились, і він заснув.
Коли Бруно прокинувся вдруге, у залі горіло світло. Вікна були затемнені чорними шторами. Пахощі супної приправи лоскотали ніздрі. Поруч із ліжком, на стільці, стояла миска супу, а біля неї тарілка з білим хлібом. Були тут і інші речі, необхідні хворому: нічний горщик, миска з водою, рушник і мило.
Сон підкріпив його, біль у плечі став терпиміший. Жадібно накинувся Бруно на суп і хліб. Перепочивши, він наважився зробити кілька кроків по кімнаті. Коліна ще трусилися, але з досвіду йому було відомо, яке важливе в таких випадках фізичне навантаження. Бруно вирішив якомога швидше втекти із цього моторошного притулку.
У ногах ліжка він знайшов свій одяг. Крім документів, усе було на місці — люстерко, складаний ніж, шматок дроту, запальничка, сигарети і навіть карточки на продукти. Глянувши у дзеркальце, Бруно був прикро вражений своїм неголеним обличчям. З товстою марлевою пов'язкою на шиї він був схожий на привида. Плат тихенько підкрався до дверей. Замкнені, як він і гадав. Раптом Бруно насторожився. Наближалися кроки. Він підбіг до ліжка і тільки встиг лягти, як згасло світло.
Від страху, що хтось потемки зайде до кімнати, йому перехопило подих. Проте за дверима було тихо. Кроки віддалилися, за вікном шуміли дерева. Зморений першою прогулянкою по кімнаті, Бруно невдовзі заснув.
Ще двічі він прокидався, і щоразу на стільці були хліб і суп. Бруно зміцнів уже настільки, що міг годинами без утоми походжати по кімнаті.
Одного разу, вже повечерявши, він обережно розмотав зап'ясток і зняв пов'язку з шиї. Рани зарубцювалися. Бруно вдягнувся, твердо вирішивши залишити цей жахливий дім. Думка про втечу давно засіла у нього в голові. Тепер настав слушний момент, бо його, очевидно, досі вважали лежачим хворим. У найгіршому разі йому доведеться добиратися до Гінтергайсберга пішки.