— Посилювальну решітку ми зробимо, — сказав Михайло Павлович, — хоч це, звичайно, дуже склад-не…
— Решітку? — перебив Сергій Олексійович. — Таке й сказав… Ніяка не решітка — корона!
— Нехай і "Корона", суть не в назві. Аби ти зміг визначити точки головного мозку, на які…
Сергій Олексійович поплескав друга по плечу:
— Як сказав колись Юлій Цезар: Alea jacta est! — жереб кинуто! Може, й нам пощастить перейти Рубікон…
3
Двері були замкнені зсередини. Чулося бубоніння, наче в кабінеті Сергій Олексійович був не сам.
— Чуєте? Чуєте? — шепотіла Ольга Юр’ївна. — Це він трохи втих… Я вже думала викликати "швид-ку"…
Її заспане бліде обличчя трохи дратувало Михайла Павловича, він ще раз поторгав двері, а тоді загупав кулаком.
— Сергію, відчини! Це я…
В кабінеті стало тихо, Михайло Павлович знову загрюкав:
— Та відімкни ж нарешті!
Клацнув замок, і двері прочинилися.
— Ти що — ватою вуха позакладав? Стукаю, стукаю…
Сергій Олексійович, постогнуючи, почвалав до кушетки і ліг на спину. Голову йому обхоплював золотистий обруч з півсферою сріблястих дротинок, поміж якими кучмилася давно не розчісувана шевелюра. Та, не зважаючи на цю "Корону", нічого королівського в позі свого друга Михайло Павлович не помітив. Сергій Олексійович осунувся, посірів з виду. Де й поділася кримська бронза лиця, блиск очей.
— Що з тобою, друже?
Сергій Олексійович поворухнув рукою, вказуючи на журнальний столик. Михайло Павлович узяв що-денника і, сівши в крісло, почав переглядати останні записи, Ольга Юр’ївна стовбичила у дверях, чомусь не наважуючись зайти, і це також дратувало Михайла Павловича. Підніс зошита вгору, щоб не бачити, як вона підпирає одвірок. Та досить було кинути погляд на перший рядок, щоб вимкнутись із оточення.
"…Таки розрізняю сигнали!
…Інтенсивність відчуття набагато більша від сили подразнення, але на скільки?
…А як усе це вплине на коркові чуттєві зони?
…Чи не "перегріється" ядро основного аналізатора?
…Нарешті цей вайло (Михайло Павлович підкинув бровами) сконструював регулятор, але верньєр ма-лий, незручно.
…Здійснюється закон "Все або нічого" — маю все, тобто максимальне збудження. Але ж це завдяки "Короні"…
…Бронхокардинома?!
…Ендокардит!
…Вогнище інфекції в сліпій кишці. Операція?
…Щось із лівою ниркою… Невже якийсь процес?
Чим далі читав Михайло Павлович, тим частіше натрапляв на специфічні медичні терміни, про зміст яких він, фізик, навіть не міг здогадатися. Та йому стало ясно: його друг "відкрив" у себе десятки хронічних захворювань і серйозних уражень внутрішніх органів.
— Що це ти понаписував, Сергію? Коронований друг мовчав, лежав тихо, без стогонів.
Михайло Павлович гукнув:
— Чи ти спиш?
Сергій Олексійович поволеньки, обережно підвівся, спустив ноги на килимок. І тільки тоді обізвався:
— Про що ти балакаєш, Михайле! Я вже три ночі не заплющую очей…
— Що сталося?
— Погані справи, друже.
— Ох, і понаписував! Що це таке — бронхокардинома?
— Рак бронха. Латентний… ну, прихований період. Якраз вчасно…
— Так… А ендокардит?
— Запалення внутрішньої оболонки серця.— Сергій Олексійович зітхнув.— Я й раніше відчував…
— Слухай,— лагідно промовив Михайло Павлович,— а чи ти не занадто… Все ж таки, розумієш, апарат не пройшов клінічного випробування.
— Е, якби ти знав, як вона працює, твоя "Корона"! Ось і зараз… Імпульси — наче електричні розряди, постріли. Я навіть бачу спалахи… Певне, аналізатор охоплює й зорові центри… Слухай, та там ніколи не вщу-хає бій! Буває затишшя, але щоб зовсім… О, знову автоматні черги імпульсів! На мене напало сто хвороб! Сиг-нали надходять звідусюди… Подай щоденника.
Сергій Олексійович вхопив зошита і почав записувати на коліні — наче донесення з фронту. Чоло вкри-лося брижами зморщок — певне, силкується чоловік розібратися в тому хаосі імпульсів, який охоплює кору півкуль його мозку.
Михайло Павлович підійшов і швидким рухом торкнувся "Корони".
Сергій Олексійович, переставши писати, кинув на нього запитливий погляд.
— Я вимкнув живлення, — сказав Михайло Павлович. — Треба перевірити настройку. Зніми, будь ласка.
Дружина, побачивши, що чоловік почав знімати "Корону", якось нервово хіхікнула і вийшла, причинивши за собою двері.
Михайло Павлович узяв апарат, навіщось покрутив його перед очима і поставив на столика. Сергій Олексійович гладив долонями обличчя, торкався тім’я.
— Ну, як? — спитав Михайло Павлович.
— Тиша… Але я знаю — це оманливе.
— Давай так, Сергію. Поки я займатимусь "Короною", ти пройдеш клінічне обслідування. А тоді побачимо.
…Вони зустрілися, здається, через тиждень у тому самому кабінеті професора-медика. Навіть його дружина так само стояла на порозі. Але атмосфера тут була вже цілком інакша. Сергій Олексійович — бадьорий, пружний — ходив по кабінету, розмахуючи руками.
— Нічого! Розумієш — анічогісінько!
— І рентген?
— Аякже, і рентген, і з десяток найтонших аналізів — нічого не виявили! — Сергій Олексійович спо-хмурнів. — Усе в нормі.
— Ти так говориш, наче невдоволений.
Сергій Олексійович легенько стиснув свого друга за плечі.
— Що здоровий — це, звичайно, добре. А от експеримент…
— А чим ти, як медик, поясниш…
Сергій Олексійович заговорив, насупивши брови:
— Чим поясню? Тодішній мій стан — це яскравий приклад автосуггестії — самонавіювання. Які б не бу-ли експерименти, завжди треба мати на оці, що людський організм — то психофізична цілість.
— Це так… Важко перехитрити природу… — не то весело, не то журливо промовив Михайло Павлович. — Мабуть, не даремно вона вивільнила вищі відділи мозку від буденних занять. Осмислити себе — ось у чому суть…
— Годі філософствувати, скажи краще, як твоя "Корона"?
— Віддав онукові гратися… А що? Хіба всі експерименти вдаються?
Сергій Олексійович тільки плечима знизав.
4
Закінчивши вечірній обхід клініки, Сергій Олексійович мив руки в передчутті чесно заробленого відпо-чинку. Настрій був хороший, але щось його непокоїло, щось марудило, а що — й сам не знав. Підставляв доло-ні під струмінь теплої води, біла піна спливала в раковину, а він силкувався пригадати, чи не забув чого-небудь зробити? Наче нічого, а на душі млоїться.