— Не повезло! — сказав єгер.— У пазурах пусто. Я раз бачив, як він полював на ховраха. Було це на узліссі. Я тоді ще вважав його за шкідника лісу. Помітивши шуліку, хотів підстрелити. Вибрав собі невеличку сосну й причаївся за нею. Ну, думаю, підпущу ближче, щоб без промаху вдарить. А шуліка кружляв, кружляв, як оце зараз, потім враз упав на землю, кроків, мо', з десять від мене. Вже поклав я пальця на спусковий гачок, але цікавість перемогла: що ж він помітив з неба? Виглядаю, а від нього в нору ховрах — шмиг! Не розрахував, мабуть, птах, а може, ховрах вчасно його тінь помітив. Що ж далі буде? Не покидаю думки збити хижака на льоту. А той не злітає. Склав собі крила і всівся поблизу нори. Минула година, друга. Мені й ніколи, але вирішив до кінця прослідкувати за цим дивним полюванням. Хто переможе? Першим не витримав ховрах, виліз із нірки. Тут його й чекала смерть. Після того я ніколи не стріляв шулік та й іншим не раджу. Адже, вбиваючи лише ховрахів, шуліка економить народному господарству десятки кілограмів хліба.
Багато в лісу ворогів. Але друзів — ще більше.
— Ось у цьому дуплі, наприклад,— єгер підвів дітей до трухлявого пенька,— живуть їжачки. У них зараз теж малята, тому не будемо заглядати, щоб не лякати їх, підемо далі. А тут,— показав єгер на невеличкі купки свіжовиритої землі,— хазяйнує кріт. Невтомний трудівник, він вишукує під землею шкідливих комах та їхніх личинок, а також мокриць і слимаків. Розрихлюючи грунт, кріт тим самим сприяє його аерації, тобто проникненню в нього повітря.
— А чи не можна його спіймати, щоб роздивитися краще? — спитав Володя.
— Чого ж, можна, але дуже важко. Площа, що її займає підземними галереями один кріт, як підрахували вчені, складає майже 200 квадратних метрів. За добу він обстежує близько 300 метрів своїх підземних магістралей. Уявляєш, Володю, скільки б нам землі довелося, перекопати, щоб знайти крота? До того ж підземні галереї крота в два поверхи. І коли б ми навіть докопалися до верхнього, кріт відразу сховався б у нижніх норах, які теж настільки розгалужені, що знайти його там може допомогти лише випадок. Іноді ж ці звірки виходять на поверхню І тоді дуже часто стають здобиччю лисиць, тхорів, ласок, їжаків, ворон, сов, журавлів. Як бачите, в корисного нам крота ворогів хоч відбавляй. І буває дуже прикро, коли бачиш, як у гонитві.за шкуркою на нього піднімає руку ще й людина.
— Гляньте,— здивувалася Віта,— хтось мурашника обгородив!
— То — моя робота,— пояснив єгер.— Варто мати на одному гектарі лісу кілька гнізд рудих лісових мурашок із роду форміка, і проблема збереження його від комах-шкідників та їхніх личинок буде вирішена. За трудовий сезон, а він починаєтья в березні й закінчується у жовтні, одна сім'я таких мурашок знищує 3—5 мільйонів шкідливих комах.
— А у вас скільки мурашників?
— Ще мало,— спохмурнів Панас Минович.— У цих крихітних працелюбних істот надто багато ворогів. їх винищують птахи, миші, жаби. Немало шкоди мурашникам завдають і люди. Одні просто так, з цікавості, руйнують їхні гнізда, інші дістають звідти мурашині яйця, якими годують співочих пташок та риб. Останніми роками я переселив на нове місце майже сто нових сімей, і вони добре там прижилися.
— А як це ви робите?
— Наприкінці травня, коли в мурашок уже є кокони, беру з сильної сім'ї відводок, поміщаю в емальоване відро і несу туди, де немає мурашників. Вибравши там світлу галявину з трухлим пеньком, висипаю туди комах. Вони довго, правда, оторопіло бігають по галявині, мабуть, шукаючи старе гніздо, але потім збираються до коконів і будують новий мурашник. Розселення мурашок—копітка справа, але потрібна: там, де поселилися мурашки, не стало личинок хрущів, яєць непарного шовкопряда.
Діти уважно придивилися до сірої, де-не-де вкритої хвоєю піраміди, притуленої із сонячного боку до пенька. Безперервним потоком снують по ній мурахи, одні тягнуть туди здобич, інші виносять рештки з'їдених комах. Невтомні охоронці зеленого друга людини — лісу!
Дійшовши до середини просіки, юннати звернули в гущавину лісу. Зелені гілки сосен торкалися одна одної, утворюючи шатро, крізь яке тільки в окремих місцях пробивався сонячний промінь. Темно-зеленою стала й рослинність під ногами. То вороняче око блисне чорною цяткою вже стиглої ягоди, то зашерхотить папороть, то усміхнеться темно-синіми боками ягода чорниці. Ішли мовчки, тому аж здригнулися всі, коли Жанна вигукнула:
— Гадюка!
— Яка ж то гадюка,— Вітя помітив жовті цяточки на голові плазуна,— то звичайнісінький вуж,— і вже хотів ухопити його руками, та єгер зупинив його.
— Не руш! Це — теж корисна лісова тварина, бо з'їдає чимало шкідників — комах, личинок, слимаків...
— А що то в нього за ґуля? — спитав Валик.— Наче м'ячика проковтнув.
Вуж не тікав від дітей, тільки сичав на них, підвівши голову з роздвоєним язиком.
— Вужеві пощастило проковтнути солідну здобич, набагато товщу за нього.
Переконавшись, що люди не збираються його чіпати, вуж опустив голову і занімів.
— Бачте, як йому важко, ледве дише! — засміявся єгер, і всі рушили далі.
— А гадюки тут є?
— Є. Проте вони ніколи перші на людей не нападають, тільки захищаються. Отож іди й уважно дивись під ноги: наступиш гадюці на хвоста — вона не стане з'ясовувати, чи ти ненароком, чи навмисне. Вкусить!
Кабани
Попереду стало виднішати.
— Лось! — показав у той бік рукою єгер.
Трохи збоку від доріжки, якою йшли діти, стояв красень. На зеленому тлі ясно виднілись його розлогі роги, що нагадували формою соху. Звір застиг не рухаючись. Олесь схопився за фотоапарат. Під ногами хруснула гілка, і лось щез.
За галявиною дорога спустилася вниз, і діти знову опинилися перед Суничкою. Але не стали її переходити, пішли вздовж берега. Чимдалі пробиратися в заростях очерету, вільхи та памолоді осики було все важче. Під ногами з'являлася вода, дітям доводилося пригинатися, пролазячи під гіллям.
— Кабани!
А ті вже побачили дітей і, сердито глянувши, подалися в глиб лісу.
— Сфотографував? — поцікавився єгер в Олеся.
Де там! Уперше в житті зустрітись отак з кабанами й розгубитися. Звернули на кабанячі сліди. Вийшли на галявину, зрідка порослу соснами. На ній повно обгризених кияхів.