А круки захвилювалися.
— Куди поділися птахи? Невже повтікали? Чим же тоді харчуватися? Не ловить же нам, крукам, комах, як інші ловлять. Чорна робота нам не до лиця.
— Кру-кру-кру! їсти хочемо,— заскиглили кручата.
— Які з вас батьки,— накинулися матері на круків,— діти он з голоду помирають, а ви все радитесь. Довели, що птахи з лісу повтікали!
— Вихід один,— сказав молодий Крук,— розрити он ті купини й нагодувати дітей мурашиними яйцями. Вони смачні, я пробував!
— Ні в якому разі,— заперечив старий Крук,— казали діди, щоб мурах не чіпали, бо тоді всім смерть буде!
— Смерть від мурах! — вигукнув молодий птах.— От насмішив. Із-за тебе, діду, птахи справді повтікали з лісу. Це ти підняв нас на ту нікому не потрібну бійку. А тепер радиш з голоду вмирати?!
— Як знаєте,— тільки й мовив старий Крук.
— Тоді вперед! — наказав молодий птах, відчувши, що настає момент, коли доля послала йому можливість зайняти чільне місце в кручиній зграї.— Вперед!
Зашуміли важкі крила, і розбійники напали на мурашники. Руйнували їх дзьобами, розгрібали кігтями, добираючись до поживних личинок. Нагодували пташенят і самі наїлися. Хвалили, вдоволені, свого ватажка.
Мурашки ж тим часом, не знаючи, що вдіяти, нишпорили в траві, засмучені від горя, аж поки не зібралися докупи на тій самій галявині, де колись радилися пташки.
— Що робити? — Це почув строкатий Дятел, який причаївся неподалік від старезної берези. Тепер він не наважувався довбати молоді дерева, а ревізував лише трухляки, боячись, щоб його стук не підслухали ненависні круки.
— Ех ви,— не втерпів він, слухаючи безпорадні зойки комах.— На вашому місці ми б, птахи, швидко справилися з розбійниками.
— А як? Швидше кажи, якщо знаєш,— кинулися до нього мурахи.— Відразу ж підемо на розправу!
— Скажу. Тільки з умовою, що ви не застосуєте цієї зброї проти нас, мирних птахів!
— Обіцяємо! — зашуміло на галявині.
— Тоді слухайте. Як тільки зайде сонце, залазьте гуртом до круків у гнізда, і жаліть їх отрутою. Тоді наші спільні вороги не зможуть злетіти, і ви з ними зробите що схочете. Відплатіть їм і за нас.
— Відплатимо! — пообіцяли комахи й подалися до сосон.
— Лише не поспішайте, нехай усі круки всядуться на ніч у гнізда! То була страшна для круків ніч. Схід сонця побачили тільки окремі з них. Покусані мурахами, вони збилися невеличкою купиною на найвищому дереві і заволали до птахів, що з'явилися в небі:
— Змилуйтесь! Більше ніколи не зачепимо вас! Дітьми клянемося!
— Помилуєм їх? — запропонували тоді голуби.
— Помилуєм,— погодились інші,— дітьми ж клянуться. Але знайте,— сказали крукам,— тільки-но порушите клятву, наші друзі мурахи знайдуть ваших пташенят і під землею.
...Відтоді круки живляться переважно падлом. Вряди-годи хтось із них не втерпить і залізе в гніздо до інших птахів. Тому круки, боячись суворої відплати, виводять пташенят ранньою весною, коли в лісі ще лежать сніги і мурахи не вилазять із своїх схованок.
...Того вечора їх би, певно, й не застав дощ, якби не затрималися біля давно покинутої сторожки. Вибиті вікна, зірвані двері. І пройшли б мимо неї діти, якби не писк на горищі і якесь незрозуміле шарудіння.
Петрик Жовтобрюх кинув на землю рюкзак, зачепився одною рукою за лату й підтягнувся до ляди на горище. Йому майже межи очі стрибнув величезний кіт. Схопився й дременув до лісу.
— Де б він тут узявся? — здивувалися діти.
— Бродячий! — пояснив учений.— Раз потрапивши до лісу, побачив, що влітку тут є на кого полювати, і тепер його не виженеш звідси. Багато шкоди приносять такі коти й собаки лісовому господарству. Небезпечні вони й для людей, бо стають напівдикі і нерідко хворіють на сказ. А заглянь, Петре, кого він там душив.
Хлопець зник у чорному проваллі горища, а невдовзі звідти знову донеслося:
— Пі-пі-пі! — І щось шмигнуло з горища.
— Кажани!
— Я так і думав,— сказав Геннадій Олексійович.— Кіт розвідав, де вони днюють, і надумав ними закусити, а ми йому перебили.
Хлопець зліз, а кажани шмигнули знову на горище.
— Там їх багато,— став розповідати хлопець,— мабуть, із сотню. Висять головами вниз, почіплявшись за лати.
— Чому ж вони не втекли від кота? — здивувалася Світлана.— Адже так добре літають.
— Бачиш, Світлано, кажани — нічні тваринки. Удень вони сплять і на світлі нічого не бачать.
— А як же поночі літають?
— Бо мають спеціальні "локатори", за допомогою яких не лише знаходять собі дорогу, а й полюють на комах.
Дощ сипонув як з відра.
— Ховайтесь у сторожку,— запропонував учений,— там я й розкажу вам про "локатори", які кажанам жити допомагають.
Як діти вгамувалися, Геннадій Олексійович став розповідати:
— Кажани "промацують" навколишню місцевість за допомогою ультразвуків. Утворюються вони в гортані, яка за своєю будовою нагадує звичайний свисток: повітря, що видихається з легень, немов вихор, проноситься через неї. При цьому виникає "свист" надзвичайно великої частоти. Наше вухо його вже не сприймає.
Кажан може періодично затримувати потік повітря через гортань, щоб потім виштовхнути його назовні з величезною силою. Тривалість таких короткочасних високочастотних звукових коливань — ультразвукових імпульсів — надзвичайно коротка. Якраз завдяки їм і здійснюється точна ехолокація, тобто орієнтування за допомогою ультразвуків. Про відстань до предмета, від якого відбився звук, кажан інстинктивно дізнається за проміжком часу між кінцем посланого сигналу і першими звуками відлуння.
Ехолокатор кажанів "працює" з надзвичайною точністю, він може запеленгувати навіть мікроскопічно малий предмет.
Є також кажани, які направляють звукові сигнали не через рот, а через ніс. На морді в них підковоподібно розміщені гребені та складки — не що інше як "антени", що спрямовують звуковий сигнал і сприймають його відлуння.
За допомогою ехолокації ці тварини не лише знаходять вільний для польоту шлях, а й полюють на здобич. А ловлять вони комах майстерно: було досліджено, що маленький кажан вагою 6 грамів встигає наловити за одну годину активного полювання 1 грам комах.
...Дощ перестав, і діти, весело перегукуючись, пішли додому — в табір.
ЧЕРВЕНЬ — МІСЯЦЬ ТИШІ