— Справді?
— Дивак, він не вірить! — і Юрій, тицьнувши пальцем у підкреслені рядки, наказав: — Читай!
Я взяв книжку і прочитав.
Французький філософ Фурн'є, в кінці шістнадцятого століття відвідавши Константинополь, писав: "Тут мені оповіли надзвичайні історії про те, як билися північні слов'яни коло турецьких міст і фортець, — вони виникали несподівано, підводилися просто з морського дна і сіяли паніку серед турецьких вояків. Мені й раніше розповідали, буцімто слов'янські воїни перепливають море під водою, та я вважав ті оповіді вигадкою. А тепер я особисто говорив з тими людьми, хто був свідком підводних походів слов'ян…"
Отже, ми, степовики, не такі вже, як дехто вважає, сухопутні люди. На це, до речі, звернув мою увагу і Федір Предтеча — автор легендарної матроської пісні…
Я з нетерпінням тепер очікував, коли батискаф сяде на грунт. Раптом пілот вигукнув:
— Командире, нашого п'ятачка-тераси для посадки не видно. Маяк номер два сигналів не подає.
— Яка глибина? — запитав Кім.
— Дві тисячі сімсот.
— Та-ак… — обираючи якесь рішення, мовив командир.
Він узяв мікрофон, передав на "Садко":
— Ми загубили місце посадки.
— Слухайте уважно! — почулось у відповідь. — Між вами і маяком вулкан. Він відбиває акустичні хвилі, і тому вони до вас не доходять. Ляжте на курс сто вісімдесят градусів, пройдіть по горизонту, аж поки відкриється маяк.
Пілот натиснув на важіль, рух униз припинився. Потім ми відчули легкий поштовх у борт. То запрацював гвинт горизонтального ходу. І апарат поплив направо.
Щоб ви зрозуміли, як ми рухаємось, скажу: в корпус батискафа вмонтовано електродвигуни, які приводять у дію гвинти бокового упору, вертикального підйому й горизонтального ходу. Ці гвинти — ноги батискафа. Ними він крокує в потрібному для нас напрямку. Найпрудкіші, мабуть, "ноги", які ведуть батискаф у глибину. Та коли вони стають надто прудкі і щоб апарат полегшав і стрімголов не падав у прірву, з його борту скидають баласт — чавунний дріб. Поки що баласту не чіпали — він нам допомагав.
Нарешті вийшли за вулкан. Його широкі плечі уже не заступали сигналів маяка, і пілот узяв пеленг; зорієнтувався на місцевості, визначив наші координати — місцеперебування щодо "Садка" та решти донних акустичних маяків.
— А тепер підемо не по вертикалі, а навкіс — під кутом сорок п'ять градусів. Скільки там залишилось до дна? — запитав Кім. І, поки Данило виводив батискаф на новий курс, сам глянув на шкалу глибиноміра.
— Скинути баласт!
Данило виконав наказ. Він натиснув на кнопку — роз'єднав автоматичне реле, і дріб, що його утримували електромагнітні кишені, посипався вниз, а хід батискафа вповільнився. Апарат, як птах, нерухомо повис у воді.
До дна було якихось дві сотні метрів.
Високий полудень стояв над світом. Сонячна повінь, перехлюпнувши через вінця, залила все довкруг, і океан іскрився — вигравав, ніби освітлений зсередини.
Так було там, угорі, над хвилями, де в мареві далини ледь видніли силуети "Садка" й "Кашалота". Тут же панувала вічна ніч.
ПОВЕРНЕННЯ З БЕЗОДНІ
— Ура, ура! І ще раз тричі по три — ура! — вигукнув Кукса, спостерігаючи, як ми виходимо з батискафа.
А Окань сипонув своє, давнє:
Повторювати я не перестану:
Хвала і честь героям океану!
Матрос із "Кашалота", Забулдига, обізвався теж:
— Мама міа, мамочко моя! Таких витязів зроду-віку не бачила ні Молдаванка, ні Пересип. Обираємо вас, шановні, почесними громадянами славної Одеси.
— І Жмеринки також, — додав Антрекот.
Його мольберт стояв на кормовому майданчику. Кок-живописець, у білому кухарському фартусі та в схожому на чалму турецького султана чепці, спритно орудував пензлем — домальовував з натури наші портрети.
Взагалі батискаф вийшли зустрічати всі. На палубах "Садка" й "Кашалота" моряки, вчені… Коли відкрилася кришка люка і ми почали підніматися східцями, в небо злетіло гроно ракет — салют на честь нашого вороття, а з гучномовців — радист постарався — пролунав зустрічний марш та героїчне "Слався".
Першим із батискафа вийшов командир, за ним — пілот, потім Заєць і я.
Сторожовий мотобот давно очікував нашого повернення. Не встиг підводний апарат з'явитися над хвилями, як до нього вже мчала обслуга.
Боцман із двома матросами прибув на палубу батискафа.
— Кра… кра! — сказав Степанович, заїкаючись від хвилювання. — Живі, здорові? От молодці так молодці — вітаю! А тебе, Гайовий… кра… кра… особливо: ти ж бо примножив славу нашої палубної команди. Дай я тебе поцілую.
Степанович припав мокрими вусами до моєї щоки.
Над головою голубіло небо, лилась музика, плескотіли хвилі. Край обрію, де небо стикалося з водою, острівці хмаринок здавалися зубчатим берегом. І було так радісно й щасливо — я згадав село, матір, рідний далекий порт, Наташу, — що від повноти щастя хотілося обійняти світ.
Що ми розвідали та що побачили, запитаєте ви. Я про це ще розповім. Скажу лише, що мандрівка в океан виявилась важкою, з безліччю прикрих несподіванок. Та якби вона була ще ризикованішою, то й тоді б я пішов, не вагаючись, бо комусь же треба йти, а в борінні з труднощами відчуваєш свою силу і те, чого ти вартий та на що здатний.
— Океан тягне, як магніт, — сказав Гліб Семенович, вітаючи нас на борту "Садка". — Глибини його кличуть не лише дослідників. Ними не на жарт зацікавилися капіталістичні нафтові королі: лоскоче їм ніздрі запах живої крові землі — нафти. Генерали й адмірали теж вважають океан "своїм" — плацдармом для кривавих битв. Хіба ж мало, навіть на віддалених островах, — перевівши подих, додав він, — збудовано військових баз і полігонів! Забувають тільки, що Океан належить не їм, потворам двоногим, а людям. Він, як і вся планета, — наш спільний дім. Тому-то ми й намагаємося проникнути в його таємниці, вивчити їх на користь прийдешніх поколінь.
Послухати нас, акванавтів, зібралися з обох суден.
На палубі "Садка" тесля спорудив високий поміст — трохи ширший, ніж той, на якому сидів морський цар, коли корабель перетнув екватор і ми відзначали свято Нептуна.
Тепер цей трон відводився для нас.
Доріжку, що вела до трибуни, встелили килимами. Під оплески вийшли ми, обранці долі, на головну палубу.