— Може, їх розбудити? — повторив той.
— Це нічого не дасть. Лікар скаже їм те саме, що й мені. Є тільки одна можливість — він... повинен сам вирішити. Якби він захотів... Лікар не зможе йому заборонити.
— Він? — Кібернетик здивовано глянув на нього. — Ну гаразд... Але як він це вирішить? Він же нічого не знає, а ми не можемо йому розказати!
— Ще й як можемо, — холодно сказав Фізик, дивлячись на скляний циліндр з кров'ю, який лежав біля стерилізатора. — У нас є хвилин п'ятнадцять часу, поки Лікар полічить його еритроцити. Давай сюди дошку!
— Але ж це не має ніякого...
— Давай дошку! — крикнув Фізик і заходився збирати з підлоги шматочки крейди.
Кібернетик зняв із стіни дошку, й вони разом поставили її навпроти дуплекса.
— Мало крейди! Принеси з бібліотеки кольорову!
Коли Кібернетик вийшов, Фізик схопив перший-ліпший шматок крейди й почав швидко малювати велику півсферу, в якій знаходилася ракета. Відчуваючи на собі непорушний погляд блідо-голубих очей, він малював дедалі швидше. А коли закінчував, то обертався до дуплекса, напружено дивився йому в вічі, тицяв пальцем у дошку, витирав її губкою й рисував знову.
Стіна півсфери — ціла. Стіна півсфери — і перед нею Захисник. Рило Захисника — і заряд, що вилітає з нього. Він знайшов шматочок фіолетової крейди, заштрихував нею частину стіни перед Захисником, пальцями розтер крейду, внаслідок чого виник отвір, оточений фіолетовим патьоком. Силует дуплекса. Фізик підійшов до лежачого прибульця, торкнувся його торса, а відтак вернувся до дошки, стукнув крейдою по намальованій фігурці, стер усе губкою, аж вода чвиркнула на підлогу, ще раз квапливо намалював грубо обведений фіолетовим отвір у стіні, а в ньому — дуплекса й стер усе довкола. На дошці залишився тільки контур великої постаті. Стоячи так, щоб дуплекс міг бачити кожен його рух, Фізик заходився поволі втирати розкришену на порох фіолетову крейду в ноги випростаної фігури. Обернувся. Маленький дуплексів торс, який перед цим спочивав на гумовій подушці, котру надув Лікар, поволі підвівся, його зморщене мавп'яче личко з розумними очима відвернулося від дошки і втупилося в Фізика, немовби мовчки про щось його запитувало.
Тоді Фізик кивнув головою, схопив бляшанку, пару захисних рукавиць і стрімко вибіг з лабораторії. В тунелі він трохи не зіткнувся з автоматом, який, упізнавшії його, притиснувся до стінки. Фізик вискочив на поверхню і, натягуючи на бігу рукавиці, навмання помчав до випаленого Захисником отвору в стіні. Перед неглибокою вирвою впав навколішки і квапливо почав виривати з грунту шматки загусклого піску, який напіврозплавився від жару, й кидати його в бляшанку. Потім підхопився й знову бігцем повернувся через тунель до ракети. В лабораторії хтось стояв — Фізик зажмурив засліплені очі — це був Кібернетик.
— Де Лікар?
— Іще не повернувся.
— Відійди. Краще сядь під стіною.
Як Фізик і сподівався, напіврозплавлений пісок був блідо-фіолетового відтінку — він недарма вибрав крейду саме цього кольору. Коли він увійшов, дуплекс повернув до нього своє обличчя — він явно його чекав.
Фізик висипав на підлогу перед дошкою все, що було в бляшанці.
— Ти збожеволів! — крикнув, схоплюючись з місця, Кібернетик.
Лічильник, переставлений на протилежний кінець столу, прокинувся й квапливо зацокав.
— Помовч! Не заважай!
У Фізиковому голосі було стільки люті, що Кібернетик непорушно застиг під стіною.
Фізик кинув погляд на циферблат годинника: минуло вже дванадцять хвилин. Ось-ось мав повернутися Лікар. Він нахилився, показав на ледь помітні фіолетові щербинки напіврозплавленого піску. Набрав жменю зеренець і, розтуливши долоню, приклав їх до того місця, де були зображені замазані фіолетовою крейдою ноги фігури дуплекса. Розтер кілька піщаних крихт по рисунку, глянув у вічі дуплексові, струснув рештки пилу на підлогу, відступив у глиб залу, потім рішуче пішов уперед, немовби вирушив кудись далеко, вступив у центр фіолетової плями, хвилину постояв, а тоді заплющив очі й, розслабивши м'язи, повільно впав. Тіло його глухо вдарилося об підлогу. Полежавши так кілька секунд, він раптом підхопився, підбіг до столу, схопив лічильник Гейгера і, тримаючи його перед собою, наче ліхтар, підійшов до дошки. Як тільки розтруб чорного циліндра наблизився до нарисованих крейдою ніг, пролунав раптовий, тривожний дріб. Фізик кілька разів наближав лічильник до дошки й відводив його назад, повторюючи ефект для дуплекса, який пильно стежив за ним, потім повільно повернувся до нього й почав наближати розтруб лічильника до його оголених стіп.
Лічильник завуркотів.
Дуплекс видав слабкий звук, немовби чимось похлинувся. Кілька секунд, які видалися Фізикові вічністю, він дивився йому в вічі бездонним блідим поглядом. Потім — по чолу в Фізика покотилися краплі поту — дуплекс раптом розслабив торс, заплющив очі й безсило відкинувся на узголів'я, водночас дивно випростуючи вузлуваті пальчики обох своїх рук. Якусь хвилину він лежав так, наче мертвий, а тоді раптом розплющив очі, сів і вп'явся поглядом у Фізикове обличчя.
Той кивнув головою, відніс апарат на стіл, відштовхнув ногою дошку й глухо кинув Кібернетикові:
— Він зрозумів.
— Що зрозумів?.. — пробелькотав той, приголомшений цією німою сценою.
— Що повинен померти.
Увійшов Лікар, глянув на дошку, на розсипані склянисті уламки, на товаришів.
— Що тут діється? — запитав він. — Що це все означає?! — повторив із гнівом.
— Нічого особливого. У тебе вже двоє пацієнтів, — байдуже відповів Фізик, а коли Лікар приголомшено глянув на нього, взяв зі столу лічильник і спрямував його розтруб на власне тіло.
Лічильник пронизливо застрекотів — у матеріал комбінезона набився радіоактивний пил. Лікареве обличчя почервоніло. Секунду він стояв непорушно й, здавалося, от-от пошпурить об підлогу шприцем, який тримав у руці. Та поступово кров відринула йому від обличчя.
— Так? — сказав він. — Гаразд. Ходімо.
Як тільки вони вийшли, Кібернетик відразу ж накинув захисний халат і почав квапливо прибирати радіоактивні крихти. Він вивів із стінної шафи напівавтоматичний очисник і пустив його підчищати пляму. Дуплекс незворушливо дивився на його метушню, кілька разів слабо покашляв. Хвилин через десять Фізик повернувся разом з Лікарем — на ньому був полотняний костюм, шию й руки вкривали товсті завої бинта.