Підлога гарячково тремтіла, все, що було не закріплене, підстрибувало, на полицях тряслися металеві інструменти, якась скляна посудина упала й з брязкотом розбилася. Рештки пластикового облицювання дедалі гучніше резонували. Раптом запала мертва тиша, й тієї ж миті згасла єдина лампочка. Лікар відразу ж увімкнув ліхтарик.
— Зарядився? — спитав Фізик.
— Максимум на дві серії, але й за це спасибі, — відповів Інженер, швидше вириваючи, ніж від'єднуючи проводи з клем.
Він підхопив електрожектор, опустив його алюмінієвий ствол униз, стиснув у долоні ручку й пішов коридором у бік машинного відділення. Вони порівнялися уже з бібліотекою, як раптом пролунав різкий протяжний скрегіт, два-три судорожних ривки струснули весь корабель, у машинному відділенні щось зі страшним гуркотом перекинулося, відтак знову запала мертва тиша.
Інженер і Координатор плече в плече підійшли до броньованих дверей. Координатор відсунув заслінку вічка й зазирнув досередини.
— Дайте ліхтарика, — попросив він.
Лікар відразу ж тицьнув йому в долоню ліхтарик, але світити крізь вузький, засклений отвір досередини й водночас дивитися туди було нелегко. Інженер відслонив друге вічко, приклався до нього й затамував віддих.
— Лежить, — сказав він після довгої паузи.
— Що? Хто? — залунали ззаду голоси.
— Гість. Світи краще, нижче, нижче — отак! Не ворушиться. Ніщо не ворушиться. — Він мить помовчав, а тоді глухо додав: — Великий, наче слон.
— Він торкнувся розподільних шин? — запитав Координатор, який нічого не бачив, бо лінза ліхтарика затуляла йому все вічко.
— Швидше вліз між позривані проводи. З-під нього стирчать кінці.
— Кінці чого? — нетерпляче запитав Фізик.
— Кабеля високої напруги. Так, він не ворушиться. Ну що, відчиняємо?
— Треба, — просто відповів Лікар і почав відсовувати головний засув.
— А може, він тільки прикидається? — засумнівався хтось позаду.
— Так добре прикидатися здатен тільки труп, — кинув Лікар, який устиг іще раз зазирнути в друге вічко, перш ніж Координатор відвів ліхтарик.
Сталеві засуви м'яко ковзнули в пазах. Двері відчинилися. Ніхто довго не переступав порога; Фізик і Кібернетик дивилися з-за плечей тих, що стояли попереду. Вглибині, на потрощених плитах екранування, втиснута між розхиленими стінками перегородки, лежала горбата гола маса, яка поблискувала в світлі ліхтарика. Час від часу по її поверхні перебігав легенький дрож.
— Живий, — здушеним голосом прошепотів Фізик.
У повітрі висів гострий, гидкий чад, немовби тут щойно хтось спалював волосся, рідкий синюватий димок розпливався в конусі світла.
— Про всяк випадок, — сказав Інженер, підняв електрожектор і, притиснувши до стегна його прозорий приклад, прицілився в бік безформної маси.
Засичало. Безіскровий заряд ударив у розслаблене тіло, трохи нижче горба, який круто здіймався посередині. Велетенський тулуб напружився, здувся й мовби запався в себе, розпластуючись іще більше. Верхні краї білих стінок при цьому задрижали, розхилені на боки якоюсь страхітливою силою.
— Кінець, — заявив Інженер і переступив високий сталевий поріг.
За ним увійшли всі. Марно намагалися вони побачити ноги, щупальці, голову цього створіння. Безвладна, безформна маса спочивала на вирваній секції трансформатора, горб перевісився на один бік, як просторий мішок, повний желе. Лікар торкнувся боку мертвого створіння, нахилився до нього.
— Все це скоріше... — промимрив він. — Понюхайте! — І підніс руку.
На кінчиках його пальців щось блищало, наче краплі риб'ячого клею. Хімік перший переборов у собі інстинктивну огиду й здивовано скрикнув.
— Упізнаєш, га? — сказав Лікар.
Тепер нюхали всі — і впізнавали гіркий запах, який виповнював цехи "заводу".
Лікар знайшов у кутку важіль, який удалося зняти з осі, підсунув широкий кінець під тіло й спробував перевернути його на бік. Зненацька він послизнувся, кінець важеля пробив шкуру, і сталь майже до половини увійшла в тканинний м'якуш.
— Ну, дожилися! Мало того, що тут цілковитий розгром, так тепер ще й кладовище! — сердито буркнув Кібернетик.
— Краще допоміг би! — гнівно кинув Лікар, який сам вовтузився біля мертвого тіла, намагаючись перевернути його на бік.
— Стривайте-но, — сказав раптом Інженер. — Як це бидло могло запустити агрегат?
Усі приголомшено глянули на нього.
— Ай справді... — пробелькотав Фізик. — Ну й що? — додав він з дурнуватим виразом обличчя.
— Хоч би ми луснули, а перевернути його, кажу вам, мусимо! — вигукнув Лікар. — Помагайте всі — ні, з цього боку. Так! І нема чого гидувати! Ну що там у вас?
— Почекай, — сказав Інженер, вийшов і за хвилину повернувся зі сталевими ломами, з допомогою яких вони копали тунель.
Вони підсунули їх, мов домкрати, під мертвий тулуб і по Лікаревій команді натиснули на них. Кібернетик здригнувся, коли його долоня, що зісковзнула із слизької сталі, торкнулася голої шкіри створіння. Лунко плеснувшись, воно безвладно перевалилося на бік. Усі відскочили. Хтось скрикнув.
Наче з гіганської, веретенисто видовженої устриці, з товстої, складчастої, м'ясистої сумки висунувся маленький тулуб з двома ручками; від власної ваги він посунувся вниз і торкнувся вузлуватими пальчиками підлоги. Він був завбільшки з дитячий торс, коли повис на перепонках блідо-жовтих зв'язок, які розтягувалися, хитався щораз повільніше й нарешті завмер. Лікар перший відважився підійти до нього, підхопив м'яку, багатосуглобову кінцівку. Маленький торс, змережаний блідими прожилками, напружився, і всі побачили пласке личко без очей, із зяючими ніздрями й чимсь пошарпаним, схожим на перекушений язик, у тому місці, де в людини рот.
— Житель Едема... — глухо сказав Хімік.
Інженер, надто приголомшений, щоб говорити, сів на вал генератора й, сам цього не помічаючи, безперервно витирав руки об комбінезон.
— То це одне створіння чи двоє? — запитав Фізик, стежачи зблизька, як Лікар обережно обмацує груди безпорадного маленького тулуба.
— Двоє в одному або одне в двох. А може, це симбіонти— не. виключено, що вони періодично роз'єднуються.
— Як та потвора з чорним волосом? — запитав Фізик.
Лікар кивнув головою й далі оглядав загадкове створіння.