Дзвін б'є на сполох

Сторінка 2 з 2

Гроздана Олуїч

— Якщо я мушу покидати свою рідну домівку, то нехай і вони забираються геть! — заволав товстий селянин і, побачивши, що один лелека, замість того, щоб сісти на дах, опустився на землю, побіг з палицею в руках, аби добити знесиленого птаха. Проте, щойно він замахнувся, як один хлопчина, що був по коліна товстунові, схопив лелеку й притис його до грудей.

— Не дам! Не дам! — кричав малюк, захищаючи птаха своїм тілом, поки зрештою товстун не відступив.

Люди не могли отямитися від подиву, як раптом хтось, сам собі не вірячи, вигукнув:

— Люди, дзвін перестав бити!

Натовп одразу затих. Усі довго слухали тишу, не наважуючись заговорити, аби знову не розбудити дзвін.

"Чому він замовк?" — запитували всі одне одного очима, але нараз погляди усіх схрестилися на малюкові з птахом у руках, і їм усе стало зрозуміле. Пригадався їм старий, який умів розмовляти з птахами, зринула в пам'яті давня умова з ним. Кинули селяни рушниці й почали заносити пожитки назад у будинки.

Якою чарівною була тиша! З якою ніжністю опустилася вона на людей і поля! Люди тепер рідко говорили, побоюючись порушити її своїми голосами: лише вітер на краю болота перемовлявся з очеретом і ніс у світ легенду про дзвін, який бив на сполох, про хлопчика й лелеку, про старого, котрий знав мову птахів.