НА ДОПОМОГУ!
Втікачі плутали слід, як досвідчені вовки. Одразу від Джурчи вони взяли напрямок на гнилий Сиваш, через який пролягала дорога на Дон і далі у ногайські степи. Та за кілька поприщ невеличкий загін відділився від гурту і помчав на перешийок, що вів до Дніпра. І шлях цього гурту був прямий, наче політ стріли. Решта завмерла на деякий час, очікуючи погоні, а тоді, наче бризки з-під каменю, порснула на всі боки, затоптуючи сліди. Затим повернулася до свого попереднього сліду і зачаїлася в неширокій кам’янистій улоговині.
Дивно, але погоня чомусь затримувалася.
— Мабуть, не знають, як їм бути, — висловив здогад Гуркан.
— Дай же, Боже, — з надією зітхнув Гаврило Кощавий. — Ви ось що, товариство: женіть за Грициком та його хлопцями. Тільки не прямо, як він, а вихилясом, вихилясом…
— А ти ж як? — поцікавився Демид Верес.
— А ми тут ще трохи посидимо, — усміхнувся Гаврило. — І коли що…
Він не доказав, проте кожному було зрозуміло: якщо погоня й натрапить на слід утікачів, то вона піде по ньому лише тоді, коли від Гаврилової ватаги не лишиться жодного.
Обійшлося. Вивідники Кощавого завважили лише, що з півтори сотні татарських чаушів покрутилися навколо місця побоїська і повернулися до Джурчи. Гаврило зачекав ще якусь годину, а тоді, вже не озираючись, кинувся зі своєю ватагою доганяти товариство.
Одразу за перешийком Грицик взяв трохи ліворуч від основного шляху і зупинився у невеличкій улоговині.
Тут, біля підніжжя білої черепашникової скелі, затишно дзюркотіло невелике джерельце. Санько зволожив чоло Швайки крижаною водою і той розплющив очі.
— Де ми? — з зусиллям запитав він.
— У Сайгачій балці, — відказав Грицик і радісно всміхнувся. — Ну, Пилипе, народився ти в сорочці!
Швайка не відповів. Його погляд зупинився на Гуркані, потім перейшов на Демида і Гаврила Кощавого, який щойно спішився.
— Ви чого тут? — запитав Швайка.
— Як чого? — здивувався Гаврило. — Ми ж тебе відбили у татарів і оце…
— Хіба я просив вас відбивати мене? — запитав Швайка, і обличчя його болісно скривилося. — Невже ви мене не зрозуміли, коли я до вас звертався?
Гаврило поліз рукою до потилиці.
— Та ніби зрозуміли, — сказав він. — Але ж тебе мали розірвати кіньми…
— Ну, то й що? Порівняно з тим, що було задумано, це — ніщо.
Гаврило прикусив губу. Гуркан — навпаки, рішуче стріпнув головою.
— Інакше ми вчинити не могли, — сказав він. — Бо хіба годиться лишати товариша в біді? Та й нічого ми без тебе, Пилипе, не варті, бо битися без голови — то марна справа. Але, коли ти скажеш, ми, звісно, знову повернемось. Підемо в гори чи хоч самому чортові в зуби.
— Пізно, — сказав Швайка. — Тепер вони будуть насторожі…
Він заплющив очі і його скривавлена голова відкинулася на траву. Здавалося, він перестав дихати.
Санько схилився над ним. За якусь хвилину підвів голову, перехопив стривожені погляди товаришів і заспокійливо сказав:
— Здається, житиме. Та коли ми знову так гнатимемо…
— А ми тепер потихеньку, — відказав Грицик. — Ми тепер дуже обережно…
Зненацька зі степу долинуло голосне іржання. Всі озирнулися. Розметавши сиву гриву, до них летів кінь. На його спині виднілося коштовне татарське сідло. Поруч з конем широким скоком бігло два вовки.
— Та це ж сам Вітрик мчить до нас! — зірвався на ноги Грицик. — Аж не віриться, що він нас розшукав… А може, це мені сниться, га, Саньку?
— Ні, не сниться, — відказав Санько і відчув, як його рот розпливається у широкій посмішці. Коли з Басман-беком було покінчено, він подумки наказав вовчикам розшукати Вітрика і привести його до Вирвизуба. І от не підвели його вірні сіроманчики, виконали наказ. Хоча, мабуть, нелегко їм це далося. Судячи з сідла, не простого татарина стягли вони на землю.
Тим часом Вітрик прорвав гурт козаків, наблизився до Швайки і приліг коло нього. Тоді тихо хоркнув, начебто хотів сказати: досить вилежуватися, хазяїне, підводься скоріше та сідай на мене!
Швайка розплющив очі.
— Це ти, друже… — з зусиллям прошепотів він і всі побачили, як по його обличчю повільно сповзла сльоза. — Вирвався, значить…
І лише Барвінок поводився, як личить справжньому вовкові. Щоправда, спочатку він заскавулів з радощів і лизнув хазяїна в щоку, але тут-таки з незалежним виглядом усівся на землю і повернув голову до Санька.
— Дякую, Сіренький, — прошепотів той.
Барвінок затарабанив хвостом по землі.
"Облиш, друже, — здається, хотів сказати він. — Я й без твого прохання це зробив би…"
Уже давно вицвіле від спеки небо не бачило стількох крилатих хижаків, що з усіх усюд зліталися до Дніпра. Вони відчували гамір битви. А де битва — там кров і трупи, там є змога поживитися, нічим не ризикуючи. Тому птаство анітрохи не зважало на невеличкий гурт вершників, що їхав попри битий шлях. У центрі гурту, межи двох коней було прилаштовано ноші, на яких лежала непритомна людина. Коні несли ноші так обережно, що, здавалося, ті ковзали над землею. А на значній відстані від гурту, пантруючи на найменшу небезпеку, роз’їжджали ватаги озброєних вершників. І не одному з орлів-могильників здалося, що ватаги ті радше схожі не на бійців, котрі готові кинутися у будь-яку бійку, а на пташиних матерів, що, нехтуючи власним життям, готові відвести мисливців убік від гнізда з пташенятами.
Десь пополудні Швайка знову прийшов до тями. Якусь мить розглядав Грицика й Санька, що їхали по боках, а тоді втягнув носом повітря і сказав:
— Дим. Десь щось горить.
Грицик з Саньком стривожено озирнулися. Пожежа в степу — то страшна річ. Вона несеться з такою швидкістю, що від неї годі врятуватися не те що людям, а й птахам. Проте довкола все було тихо і спокійно. Бадьоро підпадьомкали перепілки, діловито перебігали дорогу дрохви, неспішно пересувалися віддалік табуни диких коней.
— Нічого не чую, — зізнався Грицик. Проте Санько, приклавши мокру ганчірку до Пилипового чола, зауважив:
— Здається, плавні палають.
Швайка з зусиллям повернув до нього голову й перепитав:
— Справді?
Санько відкинувся назад і міцно, аж пішли перед очима червоні кола, замружив повіки.
Перед його внутрішнім зором промайнуло замазюкане сажею та кров’ю Вирвизубове обличчя. Стефан щось вигукував і показував кудись рукою. Потім з диму вигулькнув Кривопичко. Захлинаючись від кашлю, він випускав перед себе стрілу за стрілою…