Солодке споглядання пана Заремби урвав гамір, що виник невідомо звідкіля і наростав, наче повітряний вихор перед дощем. Почулася лайка, тоді хтось загорлав сороміцьку пісню, у якій, на подив Заремби, дошкульно згадувалося і його ім’я.
— Гей, що там таке?! — гнівно вигукнув він. — Ану, приведіть мені того дурня!
Проте ніхто нікого не приводив. Натомість за стіною почулися обурливі вигуки.
— Це кого він називає дурнем, га? — почувся гнівний голос пана Глушека, найгоноровішого з шляхтичів. — А сам він хто?
— Такий самий, як і ми! — відказав йому інший голос, що належав панові Скавронекові.
— І зовсім не такий! — заперечив голос пана Гурського. — Його батьки були хлопами, а воно, бач, дурнями нас обзиває!
Одразу заревіло кілька горлянок, почувся брязкіт шабель. А тоді пролунав нажаханий крик одного з охоронців.
— Пане, вони зчинили напад…
Нараз голос обірвався. Тоді почувся гучний тріск — і в одній зі стін виник пролом, за яким виднілися вирячені, спотворені шаленством обличчя кількох шляхтичів, що рвалися, розмахуючи шаблями, до намету.
Ніби якась сила скинула пана Зарембу з ложа. Не випрямляючись, просто на чотирьох, він кинувся до задньої стіни, пірнув під неї і за мить опинився за шатром. Чув, як у шатрі вже порядкують, як люто лаються, розшукуючи його. Пан Заремба, не криючись, чкурнув, куди бачили очі. Нараз перед ним невідь-звідки виринув якийсь хлопака.
— Пане, втікайте! — вигукнув він. — Сідайте на цього коня — і за мною!
Не роздумуючи, пан Заремба злетів на коня і помчав за своїм рятівником до діброви. Біля перших дерев їх зустрів ще один хлопака на коні.
— Швидше, пане! — гукнув він.
Били копитами коні, дубове гілля стрімко наближалося, намірюючись знести голову, і так само стрімко пролітало за спину. Попереду вже виднівся просвіток, який віщував спасіння. Вже усміхнені лиця хлопчаків почали повертатися до нього…
Нараз просвіток заступили якісь постаті на конях. Придивившись до них, Заремба жахно скрикнув: це були татари.
Проте його рятівники не розгубилися. Один з криком налетів на найближчого татарина, інший зробив це мовчки. Рубалися люто, аж доки звідкілясь вилетіли кілька арканів і обвилися навколо їхніх ший.
Пан Заремба відчув, що його теж міцно схопили під руки. Останнє, що він побачив — зловтішно усміхнене татарське обличчя в кошлатому малахаї.
У ТАБОРІ
По сніданку ворота переяславського старости затрусилися від дужих ударів.
— Пане старосто, відчини!
— Кого ще там нечиста принесла? — невдоволено пробурмотів Леміш і вийшов на ґанок. За воротами він побачив кінного Швайку.
— Щось трапилось? — стривожився Леміш. — Татари?
— Ні, пане старосто, — навіть віддалеки було видно, як посміхається Швайка. — Цього разу я привіз тобі втішніші вісті. Але поспішай, бо можна все на світі проґавити! І людей з собою прихопи!
За якусь хвилину невеликий загін мчав до табору пана Заремби.
А в ньому зчинилася паніка. Кілька шляхтичів усе ще войовниче горланили й розмахували шаблями, але більшість уже прийшла до тями. Вони вражено дивилися на десяток посічених на капусту товаришів перед входом до шатра пана Заремби, на дірки в шовкових стінах і нічого не розуміли. Віддалік переминалися з ноги на ногу слуги з місцевих людей. Нараз один з шляхтичів, що перестав горланити, здивовано втупився в трупи, тоді на кашовара, і вражено запитав:
— Хто це їх поклав?
— Ви, пане, — затинаючись, відказав кашовар.
— Брешеш, пся крев!
— А ви на шаблю свою гляньте…
Шляхтич витяг шаблю і ледь не впустив її. Шабля була покрита кров’ю.
А кашовар не вгавав:
— Оцей ось пан загинув від вашої руки. Цей — від руки того пана. І той пан, що коло нього, теж порішив одного з охоронців його вельможності. А тоді ви всі разом увірвалися в шатро…
Шляхтич задеревенів. Щось таке мовби й було. Він пам’ятає, що кричав про когось і шаблею ніби вимахував, але щоб отаке…
— Не може бути!… — прошепотів він. Тоді набрав повітря, обернувся до завмерлої юрби і заволав: — Ні-і! Цього бути не може! Це ви, це ви все затіяли!
А тоді здалеку почувся стукіт копит. Всі обернулися. До табору летіло десятків зо три озброєних людей. У передньому неважко було впізнати старосту переяславського.
— Що тут таке? — на скаку злітаючи з коня, гукнув староста.
Шляхтичі мовчали. Натомість із юрби долетіло:
— Це все вони, пане старосто. Між собою рубалися.
— Еге ж, їли собі, їли, а тоді ні з того, ні з сього схопилися за шаблі.
— Це правда? — звернувся Леміш до шляхтичів.
Ті мовчали.
— Це наша справа, — нарешті подав голос один з них. — Самі розберемося.
— А пан Заремба де? — начебто не чуючи його, вів далі Леміш. Тоді наблизився до шатра і покликав:
— Ваша мосць, з вами все гаразд?
Відповіді не було. Леміш підійшов до входу, кашлянув і знову запитав:
— Ясновельможний пане, з вами все гаразд?
І знову ніхто не відповів. Тоді, вже не вагаючись, Леміш відхилив запинало і зазирнув у шатро. За хвилю обережно закрив вхідний отвір, повернувся до шляхтичів і сказав:
— Його тут нема. Ви це знаєте?
Усі мовчали. Нараз між Лемешевих супутників зчинився якийсь порух і наперед виїхав Швайка.
— З вашого дозволу, пане старосто, я можу по слідах з’ясувати, що сталося з ясновельможним паном.
— Це він! — зненацька вереснув один з шляхтичів. — Це він прокрався уночі до шатра і по-злодійському…
— Ні, пане старосто, — долетіло з гурту. — Зранку його милість були ще живі. Он Ясьо стоїть, він перед сніданком заходив до них.
— А де той Ясь? — запитав Леміш. — Покажіть його.
Наперед вийшов блідий, наче смерть, юнак.
— Так, я заходив, — сказав він. — Заносив його милості воду на вмивання. Він ще так усміхався…
— Не будемо, пане старосто, гаяти марно часу, — обізвався Швайка. — Накажи цим панам іти за мною, бо ще знову все перевернуть з ніг на голову. — І перший увійшов до намету.
Шляхтичі, ні на кого не дивлячись, потяглися за ним. Якийсь час у шатрі було тихо.
— Здається, в шатрі ясновельможного пана ніхто не вбивав, — пролунав голос Швайки. — В усякому разі тут не пролилося жодної краплини крові. Згодні зі мною, панове?
— Згодні, — відказали шляхтичі і їхній голос звучав уже не так налякано, як хвилину тому.