А які надії він покладав на яничарина Башмета, який у Лубнах називався Микола! Мабуть, тому, що нелегко довелося розшукувати Миколиних родаків. Проте, все ж розшукав, на Миколину голову. Дуже нестримний він був, надто нетерплячий. Скільки його застерігали про обережність і пильність — не допомогло. Тільки-но довідався Микола, хто він і з якого краю, — одразу подався до своїх товаришів-яничарів і замість того, щоб тихо розмовляти з кожним, звернувся до всіх з палкими словами, що вони, яничари, ніякі не султанові улюбленці, а сини русичів-українців, що їх татари підступно захопили ще немовлятами і продали в рабство. І надходить час, казав Микола своїм сторопілим товаришам, підняти шаблі за своїх порубаних і скривджених батьків. Але не зрозуміли його товариші по сотні і зарубали. Добре, що хоч не піддавали тортурам. І все ж не пропали намарно Миколині слова. Є серед яничарів з десяток розумних, надійних людей, котрі діють спокійно і переконливо. Тож мине ще якийсь рік — і можна сподіватися на успіх.
Хоча Швайка й не сподівався, що буде так важко. Особливо потому, як підрахував, що українського ясиру в Криму не менше, ніж самих татар. Спочатку гадав на радощах, що варто лиш подати знак — і всі одностайно повстануть супроти гнобителів. Проте трапилося інакше. Надто вже страхітливими були спогади про полон, про дорогу до Криму, про невільницькі базари. Спогади ті позбавляли мужності навіть найбільших буркотунів. Тож варто було тільки натякнути, що досить бурчати, а пора братися за вила чи довбні, як у їхніх очах зринав непереборний жах. Навіть не всі колишні галерники згодні були взятися за зброю.
Та все ж справи хоча й повільно, але просувалися. Під його рукою уже майже дві сотні сміливців, які ладні виступити хоч зараз. От тільки б не зірвалися вони раніше часу… Ні, треба якомога швидше залагоджувати справи тут і повертатися назад, до Криму…
Зненацька думки його перервалися: Грицик стрімголов скотився з найближчого пагорба і помчав до гурту.
— Татарські кайсаки! — збуджено заволав він.
Хлопці стріпнулися і як один потяглися до шабель.
— Нарешті, — сказав Кривопичко. — А то вже руки сверблять.
— Зачекай, — сказав Швайка.
Він розвернув Вітрика і напригинці подався до залісненого пагорба, що височів неподалік. Якусь хвилину вдивлявся у далечінь, потому без поспіху з’їхав з пагорба і мовив:
— Це не кайсаки і не військова сторожа. Це місцеві пастухи. Мабуть, допекли їм чи наші, чи їхні розбишаки, от і вирішили самі сторожувати. Так що, товариство, гріх піднімати шаблі на своїх сусідів.
Обличчя його супутників видовжилися.
— То що, будемо втікати? — невдоволено поцікавився Одуд.
— Втікати теж не годиться, — відказав Швайка. — А от погратися не завадить. Ану, Грицику, з чого б ти почав?
— Я? — перепитав Грицик. — Ну, спочатку я зустрів би їх так, щоб вітер дув нам у спину, а їм в обличчя. Тоді вибрав би якийсь пагорб чи зарості…
— Добре міркуєш, — схвалив Швайка. — Тоді дій.
Двічі Грицикові казати не довелося. Він, уже не криючись, виїхав на пагорб, щоб татари його помітили. Тоді шугнув униз, махнув рукою решті, закликаючи їх за собою, і помчав ближче до Дніпра, звідкіля дув вітер.
Коли зо два десятка татар вигулькнули з-за пагорба, вони вгледіли шістьох козаків, що завмерли поміж трьох крислатих берестків з луками напоготові.
— Бий їх! — гукнув передній і шмагонув коня. Але одразу ж зупинився, бо над самісінькою його головою тоненько просвистіла стріла.
Стрільнули у відповідь татари, проте їхні стріли до козаків не долетіли, бо ж стріляти довелося проти вітру. Татари припинили стрілянину і наперед, застережливо піднявши руку, виїхав один з них.
— Чом розгулюєте по нашому степу? — гукнув він.
Голос у нього був гучний і хрипкий, ніби він напився крижаної води.
— Звідкіля ти взяв, що цей степ ваш? — задерикувато одізвався Грицик. — Він такий ваш, як і наш.
Татари перезирнулися. Передній знову вигукнув:
— А чиї ж ви, такі сміливі, будете? Розбишаки, чи хто?
— Сам ти розбишака! — вигукнув Грицик. — А ми, коли хочеш знати, мирні козаки-здобичники з Дніпрового лугу. І перші нікого не чіпаємо. Але коли хто зачепить, то хай начувається.
Схоже, татарів ці слова трохи заспокоїли. Проте передній усе ще не вгамовувався. Мабуть, він, як і Грицик, теж був налаштований на бійку.
— Ти диви, який хоробрий! — насмішкувато вигукнув він. — Ану, під’їжджай ближче і хай наші шаблі розсудять, хто хазяїн у цьому степу!
Грицик уже зібрався смикнути за поводи, проте його зупинив Швайка.
— Зачекай, — сказав він. — Нехай Левко з ним поговорить. Йому це зараз потрібніше, ніж тобі.
— Це ж чому? — обурився Грицик.
— Невдовзі дізнаєшся, — загадково відказав Швайка. — Ну, Левку, покажи тому півневі, де в нас раки зимують.
— Та вже ж покажу, — всміхнувся Заярний і смикнув за поводи коня.
Супротивники зустрілися на півдорозі. Зблиснули шаблі, затанцювали коні. З обох боків пролунали підбадьорливі вигуки. Заярний бився розважливо, без зайвих рухів. Татарин крутився навколо нього дзиґою, міняв напрямки удару, проте щоразу його шаблю зустрічала Байлемова зброя. А за кілька хвилин шабля татарина вивернулася з його рук і впала в траву. Сам татарин схопився за п’ястунок і застогнав від раптового болю. Заярний перегнувся з сідла, підхопив шаблю і кинув її господареві.
— Продовжимо? — запропонував він.
Татарин хотів перехопити свою шаблю на льоту, але не зумів. Видно, рука ще погано слухалася його.
Наперед вихопився ще один татарин. Зовсім молодий, чимось схожий на Грицика, і такий же зухвалий.
— А зі мною зітнутися не хочеш? — вигукнув він.
— Та ні, — відказав Заярний. — Мало каші ти ще їв. Краще поговори з моїм хлопцем.
І він кивнув Грицикові. Той спішно, щоб не зупинив Швайка, помчав до місця сутички. А ще за мить дві ловкі шаблі знову схрестилися в повітрі.
Глядачі загукали ще дужче, бо сутичка ця була набагато цікавіша. Коли Заярний вдавав, що тільки відбиває удари, то тепер Грицик нападав сам. Його шабля миготіла, наче кілька блискавок. Збоку здавалося, ніби на коні сидить не один, а два Грицики. Хлопець бився і примовляв:
— Гарно б’єшся… А так можеш? А ось так?