— Ви людожер! — жахнувшись, крикнув професор Лундквіст.
На екрані телевізора видно було, як у шлунку лісоторговця сидів Джамп'єро Бінда, на прізвисько Джіп, і, нудьгуючи, колупав собі пальцем у носі. Зауваживши, що на нього дивляться, хлопчик підвівся і чемно вклонився.
— Пане Скоглунд,— вигукнув професор,— ви приховали від мене справжні причини своєї недуги. Чи ви гадали, що з'їли хлопчика і вам удасться замести сліди свого злочину? Як вам не соромно! Ви хворий не на виразку шлунку, ви — людожер!
Лісоторговець, ясна річ, здивувався вкрай, бо не бачив екрана й не міг зрозуміти, за що його лають. А втім, лежачи з телекамерою в шлунку, він не міг і слова сказати.
— Людожерство в двадцятому столітті! — репетував далі професор.— Зараз, коли колонії здобувають незалежність, стають цивілізованими, лісоторговці займаються людоїдством.
— Професоре,— сором'язливо обізвалася одна з медичних сестер.— Здається... дитина подає якісь знаки. Вона ще жива, дивіться!..
— Бідолашний, він навіть без черевиків...— прошепотіла друга медична сестра.
— Добре, що хоч шкарпетки залишив! — вигукнув помічник професора, окинувши розгубленого хворого суворим поглядом.
— Тихше,— сказав професор і оглянув Джіпа з голови до шкарпеток.— Як ти себе почуваєш, хлопчику? — спитав він.
— Квік, прік, квак, марамак,— відповів Джіп.
— Дивна мова,— буркнув професор Лундквіст.
Насправді Джіп відповів професорові по-італійськи:
"Я нічого не розумію". Але професор не знав жодного італійського слова. Ну, а Джіп не знав нічого по-шведському, і для нього запитання професора теж прозвучало досить дивно, а саме: "Квік, прік, квак, марамак".
"Чудернацька якась мова",— подумав Джіп.
На щастя, одна з медичних сестер улітку відпочивала поблизу Неаполя, трохи навчилася по-італійськи, тож могла бути за перекладача.
— Як ти себе почуваєш? — повторив запитання професор.
— Дякую, добре,— відповів Джіп.
— Він зробив тобі боляче, хлопчику?
— Хто?
— Як хто? Скоглунд, чорт забирай!
— Я його не знаю.
— Що ж ти тоді робиш у нього в шлунку! В твоєму віці я не лазив по чужих шлунках. Тим більше в іноземців.
— Присягаюсь вам, пане професор, я не винен.
— Ти не винен, Скоглунд не винен, усі не винні. Хто ж тоді винен? Я чи король Швеції? Чи кінна варта?
— Ви розумієте, я...
— Годі. Сиди тихо й не ворушись. А ми подумаємо, як тобі допомогти,— щось сердито бурмочучи собі під ніс, професор обережно витягнув трубочку з телекамерою із шлунка лісоторговця, який нарешті зміг говорити.
— Професоре, мій стан серйозний? — спитав він перелякано.
— Дуже серйозний.
— Виходить, мені доведеться вже сьогодні лягати в клініку на операцію.
— Може, в клініку, а може, й до в'язниці. З'їсти восьмирічного хлопчину в чому той був, а потім спокійно прийти до хірурга, щоб той вийняв його, ніби колючку з п'яти, а потім знов спокійно продавати дерево оптом і вроздріб.
— Пробачте, якого хлопчину?
— Ось цього,— гнівно відказав професор і тицьнув пальцем пацієнта в груди.
— Я тут! — крикнув Джіп.— Я цілий день тут сиджу.
Професор, помічник професора, дві медичні сестри і лісоторговець обернулися до телевізора й побачили на екрані Джіпа. Він розпачливо вимахував руками й від безсилої люті притупував на місці.
— Отже, в шлунку пана Скоглунда ти не був,— глибоко задумавшись, дійшов висновку Лундквіст.— Це звичайна технічна перешкода.
— Мене звати Джамп'єро Бінда. Я живу в Мілані й ненароком упав у свій телевізор.
— Це мій телевізор! — зарепетував професор.— І тут не Мілан, а Стокгольм. Ти не маєш ніякого права перешкоджати моїм дослідам. Це саботаж, а може, й шпигунство.
Хтозна, які ще страшні звинувачення звалились би на голову Джіпа, але в цю мить не стало струму і екран погас. Коли знову з'явилося світло, екран був чистий і білів, мов засніжене поле. А Джіп зник, і від нього не лишилося ні плямки, ні смужечки на екрані.
Лісоторговець Скоглунд так і не второпав, чому професор Лундквіст назвав його людожером, і пішов, чухаючи собі потилицю. А сам професор до того розлютився, що навіть забув узяти з хворого гроші за медичний огляд.
ПІДСТЕРЕГТИ ЗЛОДІЯ
У підвалі старовинного німецького замку на березі Рейну два поважні пани грали в шахи. Час від часу вони позирали на екран телевізора, де тремтіло зображення вішалки з одягом.
Але відколи це в перервах між телепередачами замість краєвидів стали показувати вішалки?
Тут необхідно дещо пояснити.
1. Два поважні пани — це професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн, директор бібліотеки міста Бармштадта, і Джорджо Вільгельм Федеріко Рехтенбейн, старший інспектор поліції того самого міста. Обидва пани не люблять поганого пива. Але ще менше вони люблять дивитися телевізор.
2. У старовинному німецькому замку міститься бібліотека, директор якої пан Лінкенбейн.
3. На екрані телевізора видно коридор бібліотеки, де і стоїть вішалка, на якій висять пальта шановних читачів.
4. У коридорі за рамою однієї з картин схована малесенька телекамера, вона передає зображення в підвал, де пани Лінкенбейн і Рехтенбейн грають у шахи.
5. Цю хитру систему стеження встановлено, щоб виявити...
Тут на екрані з'явився якийсь молодик. Він підійшов до вішалки, повісив пальто й попрямував до бібліотеки.
— Поки що нічого,— обізвався професор Лінкенбейн.
— Нічого поки що,— підтвердив інспектор Рехтенбейн. При цьому, як ви помітили, він трохи переставив слова.
І обидва шановні пани грали далі в шахи. Із купи старовинних пожовтілих книг вилізла миша, але ніхто не звернув на неї уваги. Миша спокійно забігла в свою шпарку.
Та ось ліворуч на екрані з'явилися дві молоді жінки. Вони зняли свої шубки з штучного хутра й повісили на вішалку поряд з іншими пальтами. Весь цей час професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн не зводили з них очей.
Коли обидві жінки зникли з телеекрана, професор Лінкенбейн сказав:
— Приємні дами.
— Ні, граційні,— поправив його інспектор Рехтенбейн.— Але прислужитися нам у даному випадку не можуть.
— На жаль, не можуть,— погодився професор Лінкенбейн, не надто впевнено підсовуючи крайнього пішака.
Цієї миті на екрані з'явився Джіп.
— Ого! — вигукнув професор Лінкенбейн.— Хлопчик!