ногу в панчосі й черевику і зразу впізнав той самий запах, що й на стежках занепалого селища.
— Твоя правда, це, безперечно, собака європейської породи, вирощений білими людьми, — сказав Гарлі. — У нього є своя історія. Він зазнав дивовижних пригод, і якби вмів говорити, ми б багато днів слухали, мов заворожені. Будь певна, він не завжди жив серед чорношкірих. Випробуймо-но його на Джонні.
Кенен підкликав тубільця Джонні, якого дав їм тимчасово урядовий комісар британських Соломонових островів у Тулагі — звісно, не задля товариства, а як лоцмана й провідника. Джонні підійшов, осміхаючись, і поведінка Джеррі відразу змінилась. Його тіло під рукою у Вілли Кенен напружилось, він покинув Віллу й сторожко рушив до чорношкірого. Джеррі вже не прищулював вух і не всміхався приязно, оглядаючи Джонні та обнюхуючи його ноги, щоб запам’ятати про всяк випадок. Украй зухвало й не надто пильно обстеживши тубільця, він вернувся до Вілли.
— А що я казав? — зрадів її чоловік. — Він розрізняє расу. Це собака білих людей, умисне привчений до цього.
— Далебі, я знаєш цей собака, — озвався Джонні. — Я знаєш його тато й мама. Великий білий пан містер Гегін у Меріндж, там у нього живе і його тато й мама.
Гарлі Кенен уражено вигукнув:
— Авжеж! Комісар мені розповідав. "Еренджі", що її захопили в Сомо, відпливла у свій останній рейс із Мерінджу. Джонні впізнав у цьому собаці ту саму породу, що в Гегінових собак у Мерінджі. Але ж це вже давнє діло. Він тоді, певне, був щенятком. Звичайно, це собака білих людей.
— Але головного доказу ти так і не добачив, — піддражнила його Вілла. — Він же його на собі носить.
Гарлі дуже уважно оглянув Джеррі.
— Незаперечний доказ, — наполягала Вілла.
Кенен оглянув собаку ще уважніше, тоді похитав головою.
— Хоч убий, не бачу нічого такого безперечного.
— А хвіст, — тихенько засміялась його дружина. — Напевне тубільці не втинають хвостів своїм собакам. Скажи-но, Джонні: хіба чорний люди на Малейта рубай хвіст свій собака?
— Не рубай, — погодився Джонні. — Містер Гегін на Меріндж рубай. Далебі, він рубай цей хвіст.
— Ну, тоді цей песик єдиний зостався живий із "Еренджі", — зробила висновок Вілла. — Ви не згодні, містере Шерлоку Гол-мсе Кенене?
— Вітаю, місіс Шерлок Голмс, — галантно погодився чоловік. — Тепер вам зостається тільки довести мене до голови самого Лаперуза. Усі лоції твердять, ніби він склав її десь на цих островах.
Вони й гадки не мали, що Джеррі був близько знайомий із таким собі старим тубільцем Башті, який у ту саму хвилину, лише за кілька миль від них, у Сомо, сидів у своїй очеретяній хатині й замислено розглядав, поклавши на кощаві старечі коліна, те, що було колись головою великого мореплавця, історію чиєї смерті забули вже сини того ватажка, який здобув її.
РОЗДІЛ XXI
Прегарна трищоглова шхуна "Аріель", що перебувала в кругосвітньому плаванні, вже рік як залишила Сан-Франциско, коли Джеррі потрапив на неї. Як світ, та ще й світ білих богів, вона здалася йому не зрівнянна ні з чим. Адже вона була не маленька, як "Еренджі", і не забита вся, від прови до корми, на палубі й під палубою, чорношкірим поріддям. Єдиний чорношкірий, якого Джеррі застав на судні, був Джонні, зате двоногих білих богів на просторій шхуні було повно.
Він зустрічав їх усюди: вони стояли біля стерна й на дозорному посту, мили палубу, начищали мідяні частини, лазили на щогли, тягли шкоти й фали гуртом по півдесятка душ. Але вони не були всі рівні. Джеррі дуже скоро зрозумів, що в небесній ієрархії "Аріеля" білі боги, які поралися біля вітрил та іншої суднової роботи, стояли куди нижче за капітана і двох його вбраних у біле із золотом помічників. А ті, своєю чергою, були нижчі за Гарлі Кенена й Віллу Кенен, бо Гарлі Кенен, як хутко побачив Джеррі, наказував їм. Та одного він так і не добрав ніколи, а саме — котрий бог на "Аріелі" найвищий з усіх. Він так і не дізнався, чи Гарлі Кенен владарює над Віллою, чи Вілла Кенен над Гарлі. А втім, він не міг сягати думкою аж так далеко, тож і не пробував дізнатись. Джеррі, не замислюючись, визнав, що вони панують над світом удвох. Жодне з них не було вище за другого. Вони правили разом, як рівні, а решта всі схилялися перед ними.
Це неправда, що над серцем собаки панує той, хто його годує. Ні Гарлі, ні Вілла не годували Джеррі, і все ж він саме їх обрав своїми хазяями, саме їх полюбив і їм захотів служити, а не стюардові-японцеві, що весь час давав йому їсти. Власне, Джеррі, як і всі собаки, вмів розрізняти того, хто тільки дає їжу, і того, кому вона належить. Тобто він підсвідомо знав, що не тільки його їжа, а й їжа всіх на судні походить від цих чоловіка й жінки. Це вони годували всіх і правили всіма. Нехай капітан Вінтерс віддавав накази матросам, але сам капітан одержував накази від Гарлі Кенена. Джеррі був певен цього й поводився згідно з цим, хоча це ніколи не спадало йому на думку свідомо.
І так само, як він звик робити все своє життя, як було з містером Гегіном, із Шкіпером і навіть із Башті та головним чаклуном Сомо, так і тут він уважав себе за власність найвищих богів, а від нижчих приймав відповідні знаки пошани. Як Шкіпер на "Еренджі" чи Башті в Сомо оголошували табу на нього, так і чоловік та жінка на "Аріелі" захищали його своїми табу, їжу Джеррі одержував від Сано, стюарда-японця, і тільки від нього. Жоден матрос у вельботі чи катері не смів почастувати його хоч би шматочком сухаря, ані кликнути побігати берегом, та й Джеррі не смів прийняти такого частування чи запросин. І взагалі їм не дозволялося ніякого панібратства — ні гратися з ним, ні підкликати його свистом на палубі.
Джеррі, своєю натурою схильному визнавати одного хазяїна, те припало якраз до смаку. Звісно, були й певні градації, і ніхто не відчував їх тонше й виразніше за самого Джеррі. Скажімо, обом помічникам дозволялось привітати його словом "Агов!" чи "Здоров!" або навіть приязно погладити по голові. Капітан Вінтерс міг собі дозволити вже більше панібратство: м’яти йому вуха, просити: "Дай лапу", чухати йому спину й навіть хапати за щелепу. Однак тільки-но на палубі з’являлись Гарлі й Вілла, капітан відразу відпускав його до них.