Змалечку навиклий ходити голим, Нау-Гау ступив на палубу сміливо й не соромлячись. З одежі він мав на собі тільки ремінь від валізи, за яким стримів при голому тілі десятидюймовий ножака без піхов, а з оздоб — тільки білу порцелянову тарілку, просвердлену й почеплену на шиї за шворку з кокосового волокна. Тарілка лежала на грудях, прикриваючи опуклі м’язи. То була незмірна коштовність. Більш ніхто на всій Малейті не мав цілої тарілки.
Однак ні голизна, ні тарілка не робила його кумедним. Бо він був по-царському величний. Ще його батько царював у Ланга-Ланзі, а він піднісся навіть вище за батька. Життя й смерть тримав він у своїх руках. І часто користався з тієї влади, цвіркаючи ланга-ланзькою говіркою своїм підданим: "Убий оцього", "Убий отого", або ж "Тобі вмерти", чи "Тобі жити". Коли його батько, уже рік як зрікшися влади, здуру надумав утручатися в синове врядування, він покликав двох молодиків і наказав їм здушити кокосовим мотузком шию старому, аж поки той перестане дихати. А коли його улюблена дружина, мати сина-первістка, зважилася в пестощах порушити одне з його царських тамбо, він звелів її вбити, а тоді сам-один сумлінно зжер усю й мозок з потрощених кісток висмоктав, не поділившись ані шматочком навіть із найщирішими приятелями.
Усе в нього було царське — і порода, і виховання, і вчинки. Свідомий того, він і поводився відповідно. І вигляд у нього був царський — як, приміром, у розкішного огиря чи могутнього лева на тлі рудої пустелі. Велична звірина, він чимсь нагадував великих завойовників і владарів, що з’являлись в інші часи, в інших краях, на вищих щаблях еволюції. Уся постава тіла, грудей, пліч, голови в нього була царська. Царський був і лінивий, зухвалий погляд з-під приплющених повік.
І на "Еренджі" він ступив із направду царською відвагою, бо знав, що ступає на динаміт. Він давно вже здобув гірку науку, що білі люди зроблені із динаміту, як оті таємничі убивчі брусочки, що їх вони часом жбурляють. Ще підлітком він був на одній з пірог, які атакували суденце скупників сандалу, навіть менше, ніж "Еренджі". Таємничої події, що сталась тоді, він не забув довіку. Він бачив, як двох чи трьох білих убили на палубі й відрубали їм голови. Третій, відбиваючись, утік люком униз. А за хвилину суденце з усіма своїми скарбами — обручним залізом, тютюном, ножами, перкалем — злетіло в повітря й посипалось у воду нічого не вартими уламками. То був динаміт — велика таємниця. І він, Нау-Гау, що теж підлетів у повітря, але якимсь дивом зостався цілісінький, здогадався, що білі люди — справдешній динаміт, що їх зроблено з тієї самої таємничої речовини, якою вони можуть глушити табунці прудкої кефалі, а у великій скруті висаджують у повітря себе й свої судна, що на них припливли морем звідкись іздалеку. І ось до цієї нетривкої, убивчої речовини, з якої, на його щире переконання, складався Ван-Горн, він підступав і тиснув на неї своїм зухвальством, важачись довести її трохи не до вибуху.
— ’Кий біс ти держи мій люди довго-довго? — почав він.
Звинувачення те було справедливе, бо хлопці, яких привіз Ван-Горн, працювали на плантаціях три з половиною роки замість умовлених трьох.
— Як ти так балакай, я дуже-дуже злий буде на твій, — огризнувся Ван-Горн, потім дипломатично додав, сягнувши в розпиля-ний навпіл ящик й простягаючи йому жменю плиток тютюну. — Ліпше ти закури та балакай, як добрий люди.
Одначе Нау-Гау велично відмахнувся від того жаданого дарунка.
— Я багато-багато тютюн є, — збрехав він. — ’Кий біс ти не привези один мій хлопець?
Ван-Горн витяг з-за стегенної пов’язки довгу, вузеньку рахункову книгу й почав її гортати, знов уразивши Нау-Гау динамітовою силою білої людини, здатної пам’ятати не тільки головою, а й списаним папером.
— Саті, — прочитав Ван-Горн, тицьнувши пальцем у сторінку й раз у раз пильно позираючи на чорношкірого ватажка, що стояв перед ним; а той чатував, чи не випаде нагоди підступити до нього ззаду й одним добре завченим ударом ножа в потилицю перетяти йому спинний мозок.
— Саті, — прочитав Ван-Горн. — Один мусон назад від тепер Саті живіт дуже-дуже гуляй. Помалу-малу Саті зовсім кінчай, — переклав він зрозумілою тубільцеві говіркою запис у книзі: "Помер від дизентерії 4 липня 1901 р.".
— Багато роби Саті, довго роби, — правив своєї Нау-Гау. — Скільки гроші Саті зароби?
Ван-Горн подумки вирахував суму.
— Зовсім Саті він зароби сім по десять фунт і два фунт золотий гроші, — так переклав він "сімдесят два фунти". — Я давай наперед батько Саті два по десять фунт і п’ять фунт. Саті він зостався чотири по десять фунт і сім фунт.
— Де є чотири по десять фунт і сім фунт? — спитав Нау-Гау. Він лиш назвав ту величезну суму, але розумом не міг її осягнути.
Ван-Горн підняв руку.
— Ти Нау-Гау не дуже квапся. Саті купи на плантація крам два по десять фунт і один фунт. Зостався зовсім два по десять фунт і шість фунт.
— Де є два по десять фунт і шість фунт?
— Лежи в мій скринька, — коротко відповів капітан.
— Давай два по десять фунт і шість фунт.
— Давай твій дідько, — відрубав Ван-Горн, і в його блакитних очах чорний ватажок відчув проблиск динаміту, з якого, певне, зроблено білих людей, і враз пригадав той кривавий день, коли він уперше побачив вибух і злетів у повітря.
— Як звати отой старий, що сиди в пірога? — спитав Ван-Горн, показуючи на стариганя в човні біля борту. — Він батько Саті?
— Він батько Саті, — підтвердив Нау-Гау.
Ван-Горн рукою махнув старому піднятись на судно, Боркма-нові кивнув наглядати за палубою й Нау-Гау, а сам спустився взяти із сейфа гроші. А коли вернувся, спитав стариганя, демонстративно не зважаючи на ватажка:
— Як твій звати?
— Мій звати Ніно, — тремтячим голосом відповів старий. — Саті він мій син.
Ван-Горн позирнув на Нау-Гау, питаючи потвердження, і ватажок притакнув звичаєм Соломонових островів, сіпнувши головою назад. Тоді Ван-Горн відрахував у жменю батька Саті двадцять шість золотих соверенів.
Нау-Гау відразу простяг руку й забрав усі гроші. Двадцять монет ватажок зоставив собі, а решту шість повернув старому. Ван-Горнові до того вже не було діла. Він виконав свій обов’язок, віддав гроші кому слід. А ватажкова тиранія над своїм підданцем його не обходили.