М-р О'Брайєн з цікавістю поглядав на Дженні. На його думку, Лестер помилився тільки в одному: чому він тоді ж не одружився з нею? Вона чарівна жінка.
— Мені залишається сказати вам тільки одну річ, місіс Кейн,— промовив він ласкаво.— Я тепер розумію, що для вас це не має значення, але я повинен виконати все, що мені доручено. Сподіваюсь, ви не зрозумієте моєї пропозиції невірно. Не знаю, чи ви в курсі фінансових, справ вашого чоловіка?
— Ні,— просто відповіла Дженні.
— Ну, це однаково. Так от, щоб полегшити вам завдання в тому випадку, якщо ви вирішите допомогти вашому чоловікові розв'язати це дуже складне питання, скажемо відверто,— в тому випадку, коли ви вважатимете за потрібне з влаоного почину поїхати від нього і жити окремо,— я щасливий заявити, що будь-яка сума... скажемо... гм...
Дженні встала і, стиснувши руки, мов сліпа, зробила крок до вікна. М-р О'Брайєн також підвівся.
— Це на ваш розсуд. Але мені доручено вам сказати, що коли ви вирішите порвати ваш зв'язок, вам буде охоче дана будь-яка розумна сума, яку ви забажаєте назвати,— п'ятдесят, сімдесят п'ять, сто тисяч доларів...— М-р О'Брайєн здавався собі надзвичайно благородним і щедрим.— Вона буде, так би мовити, зберігатися для вас. щоб ви будь-якої хвилини могли її зажадати. Ви не повинні мати в чомусь нестаток.
— Прошу вас, досить,— сказала Дженні, відчуваючи, що вона не має більше сил слухати і що від страшенного, майже фізичного болю сама от-от втратить здатність говорити.— Прошу вас, не говоріть далі. Прошу вас, залиште мене. Я можу від нього поїхати. Я це зроблю. Все буде добре. Але, прошу вас, не говоріть мені більше ані слова.-
— Я цілком розумію ваші почуття, місіс Кейн,— промовив м-р О'Брайєн, зрозумівши, нарешті, яких страждань він їй завдав.— Повірте, я співчуваю вам усією душею. Я —сказав усе, що мав вам сказати. Це було важко, дуже важко. Сумна необхідність. У вас є моя карточка. Ви можете викликати мене в будь-який час або написати мені. Більше я не забиратиму у вас часу. Бувайте здорові. Сподіваюсь, ви не вважатимете за потрібне розповідати про мій візит вашому чоловікові,— було б краще, якби ви вирішили це питання самостійно. Я дуже дорожу його прихильністю. Мені дуже шкода, прощайте!
Дженні стояла мовчки, схиливши голову.
М-р О'Брайєн попрямував до передньої. Дженні натиснула кнопку дзвоника, і Жаннет вийшла провести гостя. Він бадьоро пішов геть стежкою саду, а Дженні, залишившись на самоті, повернулася до бібліотеки. Вона сиділа, підперши руками підборіддя, і в химерних візерунках шовкового турецького килима їй ввижалися дивні картини. Ось вона сама в якомусь маленькому котеджі, одна з Вестою; ось Лестер, далеко, немов у іншому світі, і поруч з ним м-с Джералд. Ось спорожнів їх великий чудовий дім, а далі — потягнулись довгі роки, а далі...
Вона тяжко зітхнула, стримуючи ридання, і жагучі сльози виступили в неї на очах. Потім вона встала.
"Так треба,— подумала вона.— Давно треба було з цим покінчити.— І тут же згадала: — Яке щастя, що тато вмер, що він не дожив до цього дня!"
Розділ LIII
Розмова, яку Лестер не вважав більше за можливе обминути, незалежно від того, чи приведе вона до розриву чи до узаконення їх зв'язку, відбулася дуже скоро після відвідин м-ра О'Брайєна.
У день самих відвідин Лестер їздив до Хегевіша, невеликого промислового міста у Вісконсіні, куди його запросили на випробування нового мотора для ліфтів,— він подумував про те, щоб зробитися пайовиком компанії, яка виробляла такі мотори. Коли він наступного дня повернувся до Хайд-Парку, готуючись, за звичкою, хоч би й зараз, незважаючи на свій намір розлучитися з Дженні, розповісти їй про свою подорож,— його вразив смуток, що панував у домі; Дженні, хоч і прийшла до розумного й твердого рішення, не мала сили приховати своїх почуттів. Вона журливо обмірковувала свої плани, весь час пам'ятаючи, що поїхати від Лестера треба, але побоюючись, що в неї невистачить мужності для розмови з ним. А поїхати, не поговоривши з ним, не можна,— він повинен погодитись на розрив. Дженні була глибоко переконана, що це був єдиний вірний вихід. Думка, що заради неї Лестер міг піти на таку величезну жертву, просто не вкладалася у неї в голові. її вражало, як він міг мовчати до цього часу, коли все його майбутнє вже так давно висіло на волосинці.
Почувши, що він зайшов у дім, Дженні спробувала зустріти його своєю звичайною посмішкою, але це їй не вдалося.
— Все гаразд? — запитала вона, як запитувала кожного дня.
— Розуміється,— відповів він".— А в тебе як справи?
— Та як завжди.
Вони разом пройшли до бібліотеки, і Лестер, підійшовши до каміна, поворушив кочергою вугілля. Був холодний січневий день, о п'ятій годині вже стемніло. Дженні спустила штору на вікні. Коли вона повернулася до Лестера, він допитливо поглянув на неї.
— Щось ти сьогодні не така, як завжди,— сказав він, одразу відчувши в ній-зміну.
— Та ні, я нічого,— відповіла вона, але губи в неї затремтіли, і це не сховалось від його погляду.
— Мені здається, ти щось приховуєш,— сказав він, не зводячи з неї очей.— Що з тобою? Що-небудь трапилось?
Вона одвернулася, щоб перевести подих і зібратися з думками. Потім знову звела на нього очі.
— Так, трапилось, — вимовила вона. — Мені треба тобі дещо сказати.
— Я бачу.
Він посміхнувся, хоч відчував, що за її словами сховане щось дуже серйозне.
Вона ще трохи помовчала, кусаючи губи, не знаючи, з чого почати, і, нарешті, заговорила:
— Тут учора був один чоловік — містер О'Брайєн, з Цінціннаті. Ти його знаєш?
— Так, знаю. Що йому було треба?
— Він приїжджав поговорити зі мною про тебе і про духівницю твого батька.
Вона змовкла, помітивши, як потемніло його обличчя.
— На якого дідька йому треба було говорити з тобою про духівницю мого батька! — вигукнув він.— Що він тобі намолов?
— Будь ласка, не сердься, Лестер,— спокійно сказала Дженні, розуміючи, що нічого не доб'ється, якщо не зуміє цілком володіти собою.— Містер О'Брайєн розповів мені, яку жертву ти приносиш, і попередив, що лишилося дуже мало часу, і ти можеш втратити свою частину спадщини. Чи не думаєш ти, що то,бі час діяти? Час мене залишити?