Пояснення вийшло не дуже вдалим, але на певний час воно задовольнило Весту, яка сказала тільки:
— Якщо вона спробує мене вдарити, я їй також дам.
— Та ти зовсім не підходь до неї, розумієш? Тоді вона тебе не вдарить. Думай про свої заняття, а до неї не чіпляйся і не сварись з нею, і вона з тобою не сваритиметься.
Веста побігла, а Дженні глибоко замислилась. Сусіди розпускають плітки. її минуле ні для кого не таємниця. Звідки вони дізналися? Рана, заподіяна серцю Дженні розмовою з дочкою, ще не загоїлася, як її почали роз'ятрювати нові прикрості та образи. Одного разу Дженні зайшла відвідати свою найближчу сусідку м-с Філд і застала її за чашкою чаю з іншою гостею, м-с Бейкер. М-с Бейкер дещо чула про життя Дженні на Північній околиці і про ставлення до неї родини Кейн. Ця сухорлява, енергійна, розумна жінка, яка трохи нагадувала м-с Брейсбрідж, була досить обачлива у виборі світських знайомих. Вона завжди вважала, що м-с Філд дотримується таких самих суворих правил, і, зустрівши в неї Дженні, обурилася, хоч і зберегла зовнішній спокій.
— Познайомтесь, це місіс Кейн,— сказала м-с Філд з люб'язною посмішкою.
М-с Бейкер зміряла Дженні поглядом, який не обіцяв нічого доброго.
— Місіс Лестер Кейн? — перепитала вона.
— Так,— відповіла м-с Філд.
— Он як,— мовила далі м-с Бейкер крижаним тоном.— Я багато чула про місіс... місіс Лестер Кейн.
І, ніби забувши про існування Дженні, вона повернулася до хазяйки й розпочала з нею інтимну розмову, в якій Дженні не могла взяти участі. Дженні безпорадно мовчала, не знаючи, як поводитись у такому ніяковому становищі. М-с Бейкер скоро встала, хоч збиралася бути в гостях значно довше.
— Ніяк, ніяк не можу залишитися,— говорила вона, встаючи.— Я обіцяла місіс Нійл, що неодмінно зайду до неї сьогодні. Та я вам, мабуть, і так уже набридла.
Вона пішла до дверей і тільки на порозі обернулася в бік Дженні і холодно кивнула їй головою.
— З ким тільки не доводиться зустрічатися! — зауважила вона на прощання хазяйці.
М-с Філд не визнала можливим заступитися за Дженні, бо сама була не бозна-хто і, як властиво жінкам, які недавно розбагатіли, всіляко намагалася пролізти в хороше товариство. А м-с Бейкер посідала в цьому товаристві куди поважніше становище, ніж Дженні, отже сваритися з нею не хотілося. Повернувшись до столу, де
сиділа Дженні, м-с Філд посміхнулася трохи винуватою посмішкою, але видно було, що вона наче сама не своя. Дженні, природно, також була засмучена і скоро під якимсь приводом попрощалася й пішла. Вона почувала себе глибоко ображеною і розуміла, що м-с Філд уже розкаюється в своїх дружніх стосунках з нею. З одним знайомством покінчено,— щодо цього Дженні не мала сумніву. її знову заполонила гнітюча свідомість, що життя їй не вдалося. Тепер уже нічого не можна виправити, а на майбутнє немає надії. Лестер не захоче з нею одружитися і врятувати її репутацію.
Час минав, не приносячи з собою ніяких змін. Дивлячись на гарний особняк, акуратний газон та гіллясті дерева, на колони веранди, повиті легкою зеленою сіткою дикого винограду, бачачи, як Герхардт порається в саду, як Веста повертається з школи, а Лестер щоранку їде в своїй елегантній двоколці,— кожний подумав би, що тут панує добробут і спокій, що турботам і горю немає місця в цій чудовій оселі.
І справді, життя в домі збігало спокійно, без зрушень. Щоправда, сусіди майже перестали відвідувати Лестера й Дженні, і світські розваги закінчилися; але це не було для них втратою, бо в своїх чотирьох стінах вони знаходили досить радощів і пожив для розуму. Веста вчилася грати на роялі і робила великі успіхи,— вона мала відмінний слух. Дженні у блакитних, лілових, темнозелених домашніх сукнях, які були їй так до лиця, клопоталася по хазяйству, шила, витирала порох, проводжала Весту до школи, стежила за слугами. Герхардт працював з ранку до ночі,— йому неодмінно треба було прикласти руку до всякої домашньої справи. Одним з обов'язків, які він сам на себе наклав, було ходити по будинку слідом за Лестером і слугами, виключати газ чи електричні лампи, якщо хтось забував їх погасити, що він вважав злочинним марнотратством.
Незадоволений був ощадливий старий із звички Лестера носити найдорожчі костюми всього кілька місяців, а потім викидати. Він мало не плакав над чудовими черевиками, які Лестер не хотів більше носити тільки через те, що трошки стоптався закаблук чи збіглася де-не-де шкіра. Герхардт вважав, що їх треба віддати полагодити, але на всі його буркотливі умовляння Лестер відповідав, що це взуття йому вже незручне.
— Таке марнотратство! — скаржився Герхардт дочці.— Стільки добра пропадає! ,От побачиш, погано це кінчиться, ніяких грошей невистачить.
— Він інакше не вміє, тату,-;— виправдувалася Дженні.— Так уже його виховали.
— Ну й виховання! Ці американці нічого не розуміють в економії. їм би в Німеччині пожити, тоді б знали ціну долару.
Лестер, чуючи про ці розмови від Дженні, тільки посміхався. Старий Герхардт потішав його.
Не міг старий примиритися й зі звичкою Лестера переводити сірники. Бувало, що Лестер, чиркнувши сірником, тримав його якийсь час у повітрі й розмовляв, замість того щоб запалити сигару, а потім кидав. Або ж він починав чиркати сірник за сірником ще задовго до того, як закурити. На веранді був куточок, де він любив покурити вечорами влітку, розмовляючи з Дженні; запалюючи раз за разом сірники, він кидав їх один за одним у сад. Одного разу, підстригаючи газон, Герхардт аж жахнувся, знайшовши цілу купу напівзотлілих сірників. Він зовсім зажурився і, зібравши в газету речові докази злочину, поніс їх до кімнати, де Дженні сиділа за шиттям.
— Ось що я знайшов! — заявив він.— Ти тільки подивись! Ця людина розуміє в економії не більше, ніж... ніж...— він так і не знайшов потрібного слова.— Сидить, палить, а з сірниками ось як поводиться. Адже вони п'ять центів коробка коштують — п'ять центів! Як він, цікаво, думає прожити при таких витратах. Ні, ти тільки подивись, що це таке.
Дженні подивилась і похитала головою.
— Так, Лестер зовсім не бережливий,— сказала вона. Герхардт поніс сірники до підвалу. Хоч спалити їх