Луїза повідомила, що у вівторок. Ліверінги влаштовують бал, і спитала, чи поїде Лестер.
— Ти ж знаєш, я не танцюю,— сказав він сухо.— Що мені там робити?
— Не танцюєш? Скажи краще, що не хочеш танцювати. Просто ти надто розлінився. Вже коли Роберт іноді танцює, то ти* й поготів можеш. /
— Де вже мені угнатися за Робертом, я не такий р^х-.ливий,— безпечно кинув Лестер.
Розділ XX
— І не такий люб'язний,— вколола Луїза.
— Можливо,— сказав Лестер.
— Не починай сварку, Луїза,— розсудливо зауважив Роберт.
Після обіду вони перейшли до бібліотеки, і Роберт трохи поговорив з братом про справи. Треба переглянути деякі контракти. Він хотів би вислухати думку Лестера. Луїза збиралася в гості, їй подали карету.
— Так ти не їдеш? — спитала вона з ноткою невдоволення в голосі.
— Ні, занадто стомився,— недбало сказав Лестер.— Попроси від мене пробачення у місіс Ноулз.
— Летті Пейс цими днями' запитувала про тебе,— кинула Луїза вже в дверях.
— Дуже мило з її боку. Мене це тішить.
— Летті славна дівчина, Лестер,— вставив батько, що стояв біля каміна.— Я б хотів, щоб ти одружився з нею і взявся за розум. Вона буде тобі доброю жінкою....
— Чудова дівчина,— підтвердила м-с Кейн.
— Це що ж, змова? — пожартував Лестер.— Я, як. вам відомо, не годжуся для родинного життя.
— Я це дуже добре знаю, — напівжартома, напівсерйозно сказала м-с Кейн.— І це дуже шкода.
Лестер перевів розмову на інше. Він не мав сили вислуховувати подібні зауваження. І знову пригадалася Дженні, її жалібне: "Ах, ні, пі!" От хто йому до душі. Така жінка справді достойна уваги. Позбавлена дріб'язкових розрахунків, не користолюбна, не оточена суворим наглядом і поставлена на шляху чоловіка, наче пастка,, а чудова дівчина — чудова, немов квітка, що росте і яку ніхто не оберігає. Цього вечора, повернувшись до своєї кімнати, він написав їй листа, але датував його тижнем пізніше, бо не хотів видатися надто нетерплячим і до того ж збирався пробути у Цінціннаті принаймні тижнів зо два.
"Мила моя Дженні!
Хоч минув тиждень, а я не подавав про себе звісток,, повір, я не забув тебе. Ти дуже поганої думки про мене? Я доможусь, щоб вона змінилася на краще, бо я кохаю" тебе, дівчинко, справді кохаю. У мене на столі стоїть квітка, яка дуже нагадує тебе,— біла, ніжна, чарівна. Отака й ти — твій образ весь час зі мною. Ти для мене — втілення всього найкращого. У твоїй владі засипати мій, шлях квітами — тільки б ти захотіла.
Тепер хочу сказати тобі, що 18-го я буду в Клівленді й сподіваюся зустрітися з тобою. Приїду в четвер увечері. Жди мене в жіночій вітальні готелю "Дорнстон" в п'ятницю опівдні. Гаразд? Ми там разом поснідаємо.
Ти не хотіла, щоб я приходив до тебе додому,— як бачиш, я виконую твоє бажання. (І наперед виконуватиму — з одною умовою.) Добрим друзям не слід розлучатись, це небезпечно. Напиши, що чекатимеш мене. Покладаюся на твою великодушність. Але я не можу-прийняти твоє "ні" як остаточне рішення.
Відданий тобі Лестер Кейн".
Він запечатав лист і надписав адресу. "У своєму роді це чудова дівчина,— подумав він.— Просто чудова".
Розділ XXI
Лист цей прийшов після тижневої мовчанки, коли Дженні вже встигла багато передумати, й глибоко схвилював її. Що їй робити? Як повестися? Як же вона ставиться до цієї людини? Чи є в неї бажання відповідати на лист? А коли відповідати, то що? До цього часу всі її вчинки, навіть коли вона в Колумбусі пожертвувала собою заради Басса, начебто не стосувались нікого, крім її самої. Тепер треба було думати й про інших: про рідних і найперше про дитину. Маленькій Весті минуло вже півтора року; це була славна дівчинка, білява, з великими блакитними очима, яка обіцяла бути схожою на матір; до того ж вона була жвава й кмітлива. М-с Герхардт любила її від усього серця. Сам Герхардт відтавав дуже повільно і навіть зараз не виявляв особливого інтересу до внучки, але все ж був добрий до неї. І, помічаючи цю зміну в батькові, Дженні від усієї душі хотіла поводитись так, щоб ніколи більше не робити йому прикростей. Якщо вона зробить якийсь нерозсудливий крок, це буде не тільки ганебною невдячністю щодо батька, але й пошкодить у майбутньому її дочці. їй самій не пощастило в житті, думала Дженні, але життя Вести — інша справа, і не можна робити нічого такого, щоб могло б зіпсувати його. Може б, слід написати Лестеру і все йому пояснити. Вона сказала йому, що не хоче робити щось погане. Припустимо, вона признається йому, що має дитину, і попросить дати їй спокій. Чи послухає він? Навряд. Та й чи хоче вона, щоб він піймав її на слові?
Необхідність признатись у цьому була для Дженні дуже тяжка. От чому вона вагалася, почала було писати листа, в якому намагалася все пояснити, і порвала його. А втім втрутилася сама доля: раптово повернувся додому батько, що серйозно потерпів під час нещасного випадку на фабриці у Йангстауні.
Лист від Герхардта прийшов у середу, на початку серпня. Але це ще був звичайний лист, написаний німецькою мовою, з батьківськими розпитами й порадами і з додатком щотижневих п'яти доларів; у конверті було кілька рядків, написаних незнайомим почерком,— повідомлення, що напередодні трапилось нещастя: на фабриці перевернувся ківш з розтопленим склом, і в Герхардта серйозно обпечені обидві руки. В кінці в записці повідомлялось, що наступного ранку він буде вдома.
— Ну, що ти скажеш! — вигукнув приголомшений Уільям. "
— Бідний тато! — очі Вероніки наповнилися слізьми. М-с Герхардт сіла на стілець, стиснуті руки її впали
на коліна, застиглими очима втупилася в підлогу. "Що ж тепер робити?" у відчаї повторювала вона. їй страшно було навіть подумати про те, що буде з ними, якщо Герхардт назавжди залишиться калікою.
Басе повертався додому о-пів до сьомої, Дженні — о восьмій. Басе вислухав новину, широко розкривши очі.
— Це дуже погано! — вигукнув він.— А в листі не сказано, чи опіки тяжкі?
— Не сказано,— відповіла м-с Герхардт.
— Ну, по-моєму, не варто вже дуже засмучуватись,— сказав Басе.— Від цього користі не буде. Як-небудь викрутимось. Я б на твоєму місці не сумував так.
Сам він і справді не дуже сумував — не така в нього була вдача. Життя давалося йому легко. Він не здатний був замислюватись над значенням подій і передбачати їх наслідки.