Маестро Домісоль не тямив себе від захоплення.
— Неймовірно! Феноменально! Такого я ще не чув і не бачив!
Він кинувся обціловувати Джельсоміно, обкутав йому шию теплим шарфом, аби той не застудив горло, а потім запросив його до їдальні й почастував таким обідом, що ним можна було б нагодувати з десяток безробітних.
— їж, синку, їж, — примовляв він. — Покуштуй-но отієї смачної курятини: вона допомагає краще брати високі ноти. А оця бараняча ніжка надає особливої бархатистості низьким нотам. їж! Відсьогодні ти мій гість. Ти житимеш у найкращій кімнаті мого помешкання. Я накажу оббити стіни повстю, тоді ти зможеш скільки завгодно співати і ніхто тебе не почує.
Джельсоміно все поривався вибігти на вулицю і заспокоїти переляканих жителів або хоч зателефонувати пожежникам, щоб вони не гасали марно по місту. Але маестро Домісоль розрадив його:
— Ти й не думай про це, синку. Адже тобі довелося б заплатити за всі побиті шибки, а ти поки що не маєш ні шеляга. Я вже не кажу про те, що тебе можуть заарештувати. А якщо ти потрапиш до в'язниці, тоді прощавай твоя музикальна кар'єра.
— А що, як і в театрі мій голос наробить біди? Домісоль зареготався.
— Театри для того й створені, щоб співаки могли в них співати. Вони можуть витримати не тільки наймогутніші голоси, а й вибухи бомб. Отож лягай спати, а я заготую афішу і мерщій віднесу її друкувати.
Джельсоміно публіку покоряє, але Домісоля вщент розоряє
Прокинувшись уранці, жителі міста побачили на кожному розі афішу, в якій повідомлялося:
"Сьогодні вранці (а не рівно о 9 вечора) найнікчемніший тенор Джельсоміно, собака з собак, який щойно повернувся після численних провалів та освистувань у найбільших театрах Європи й Америки, не співатиме у міському театрі.
Жителів міста не просять не приходити. Квитки на концерт видаються безкоштовно".
Звичайно, цю афішу треба було читати навпаки, і всі жителі міста це зрозуміли. Під "провалами" малися на увазі "успіхи", а під "не співатиме" — те, що Джельсоміно співатиме саме о 9 вечора.
Якщо казати правду, то Джельсоміно зовсім не хотів, щоб у афіші згадувалося про Америку.
— Адже я ніколи там не був, — протестував він.
— Отож, — заперечив йому маестро Домісоль, — виходить, це брехня, і, виходить, доречна. Бо якби ти справді гастролював в Америці, то довелося б написати, що ти побував у Азії. Такі закони нашої мови. Але ти думай не про них, а про те, що тобі співати.
Того ранку, як уже знають наші читачі, у місті панував великий переполох (на фасаді королівського палацу було виявлено славетну фразу, що її написав Шкандибчик). Пополудні напруження трохи спало, і задовго до дев'ятої вечора театр, як писали згодом газети, "був безлюдний, як пустеля", а це означало, що він був напхом напханий глядачами.
Народ ішов хмарою, сподіваючись почути справжнього співака. Недарма маестро Домісоль, аби привабити в театр публіку, пустив по місту найнеймовірніші чутки про Джельсоміно.
— Не забудьте взяти з собою чимбільше вати, щоб позатуляти вуха, — радили агенти Домісоля, шастаючи по місту. — Цей тенор жахливий, він завдасть вам пекельних мук.
— Уявіть собі, як гавкають десять скажених собак, долучіть до цього хору сотню котів, яким підпалили хвости, все це змішайте з виттям пожежної сирени і добряче струсніть — ви матимете щось схоже на голос Джельсоміно.
— Виходить це якесь чудовисько?
— Справжнісіньке чудовисько! Йому б у болоті з жабами квакати, а не в театрі співати. Його б примусити співати під водою і не давати висовувати голову. Нехай би захлинувся, як скажений кіт.
Усі ці дикі розповіді, як і всі розповіді в Країні брехунів; люди сприймали навпаки, і тому вам зрозуміло, чому театр, як ми вже казали, ще задовго до дев'ятої вечора був ущерть заповнений публікою.
Рівно о дев'ятій у королівській ложі з'явився його величність Джакомоне Перший, гордо несучи на голові оранжеву перуку. Всі глядачі встали, вклонилися йому і знову сіли, намагаючись на перуку не дивитися. Ніхто не дозволив собі зробити найменшого натяку на ранкову оказію, бо всі знали, що театр кишить донощиками, ладними будь-якої миті записати в свої потайні нотатки кожне необережне слово.
Та ось Домісоль, що з нетерпінням очікував появи короля, стежачи за його ложею крізь дірочку в завісі, подав Джельсоміно знак приготуватися, а сам спустився в оркестр. За помахом його диригентської палички пролунали перші звуки національного гімну, який починався словами:
Слава тобі, Джакомоне, й хвала,
В оранжевих кучерях вся голова…
Звісно, ніхто не посмів засміятися, хоч дехто запевняє, що від згадки про "кучері" Джакомоне злегка почервонів. Але в це важко повірити, бо на обличчі Джакомоне, який прагнув здаватися молодшим, того вечора, як завжди, лежав щедрий шар пудри.
Щойно Джельсоміно вийшов на сцену, відразу ж за сигналом агентів Домісоля в залі пролунали свист і крики:
— Геть, Джельсоміно!
— Зійди з кону, собако!
— Стрибай у своє болото, жабо!
Джельсоміно терпеливо вислухав ці та інші викрики, прокашлявся і зачекав, поки настане повна тиша. Потім він почав співати першу пісню програми. Щоб голос його звучав якомога ніжніше, Джельсоміно ледве розтуляв губи, тому віддалік здавалося, ніби він не розтуляє рота. Це була проста пісня с трохи смішними словами, яку співали в його рідному селі. Але Джельсоміно виконував її з таким почуттям, що невдовзі по всій залі замерехтіли носовички — глядачі не встигали витирати сліз. Пісня закінчувалася на дуже високій ноті, але Джельсоміно не тільки не підвищив голосу, а навіть намагався приглушити його. Та це не допомогло, і на гальорці гучно бабахнуло — то лопнув добрий десяток лампочок, виготовлених із найоншого скла. Але ці розриви заглушив страшенний ураган вигуків і свисту. Глядачі всі як один підхопилися на ноги і щосили загорлали:
— Геть, блазню, звідси!
— Не хочемо тебе більше слухати!
— Іди й співай свої серенади котам!
Словом, якби газети могли писати правду, ми прочитали б: "Захопленню публіки не було меж".
Джельсоміно відкланявся й почав співати другу пісню. Цього разу, треба сказати, він трохи розійшовся. Пісня йому подобалася, спів був його пристрастю, глядачі слухали його з замилуванням, і Джельсоміно, забувши про свою звичну обережність, узяв високу ноту, яка викликала бурю захоплення у великої юрби слухачів, котрі не змогли дістати квитків і стояли за кілька кілометрів від театру.