Тепер я лагідно запевнила її, що я і є та особа, яку вона хотіла в мені бачити. А що вона зрозуміла мене і, як видно, була при повній пам'яті, то я пояснила їй, що Бесі послала по мене свого чоловіка до Торнфілда.
— Знаю, я дуже слаба, — сказала вона трохи згодом. — Хвилину тому я хотіла повернутися й переконалася, що не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Мені треба перед смертю облегшити душу. Те, що мало важить для здорових, лягає на душу каменем у таку годину, як оце тепер. Доглядальниці нема? Чи ти сама в кімнаті? Я запевнила її, що ми самі.
— Гаразд. Тоді слухай. Я двічі винна перед тобою і тепер каюся. Раз те, що зламала присягу, яку дала чоловікові, — виховати тебе як свою власну дитину, а друге те… — вона за-тнулася. — Зрештою, ще не пізно, — пробурмотіла вона собі, — і я можу цю справу залагодити тепер. Але як важко мені так принижуватися перед тобою.
Вона силкувалась повернутися, та намарне, її лице змінилось. Здавалося, вона прислухається до чогось у своїй душі — може, то було передчуття близького кінця.
— Що ж. Треба з цим скінчити. Переді мною вічність, краще скажу їй… Піди до мого комода, відімкни й побачиш там листа.
Я так і зробила.
— Прочитай, — сказала вона. В листі писалось: "Шановна добродійко!
Чи не будете ви так ласкаві вислати мені адресу моєї небоги, Джейн Ейр, і написати кілька слів про неї: я маю намір запросити її до себе на Мадейру. Доля благословила мою працю й помогла мені дещо заощадити, а що я нежонатий і бездітний, то хотів би удочерити її ще за життя й відписати їй перед моєю смертю все, що маю.
З великим поважанням… і т. д.
Джон Ейр, Мадейра"
Листа написано три роки тому.
— Чом же я нічого не знала про це? — спитала я.
— Тому, що я так тебе зненавиділа, що не хотіла пособляти твоєму щастю. Я не могла забути твого ставлення до мене, Джейн, ні того, як ти одного разу визвірилась на мене, ні твого тону, коли ти заявила, що ненавидиш мене понад усе в світі, ні твого недитячого погляду й голосу, коли ти запевняла, що від самої думки про мене тебе верне і що я ставлюся до тебе надміру жорстоко. Я не могла забути, як я мало не зомліла тоді, як ти вилила на мене всю свою злість. Мене взяв тоді такий страх, наче тварина, яку я побила чи копнула ногою, глянула на мене людськими очима й стала мене картати людським голосом. Ох! Принеси мені води! Та швидше!
— Люба місіс Рід, — сказала я, подавши їй воду, — не думайте більше про це, викиньте його з вашої пам'яті. Пробачте мені шалену мову: я була ще дитина, й відтоді минуло вісім чи дев'ять років.
Вона не дала відповіді на мої слова, а натомість, попивши води й перевівши дух, провадила далі:
— Отже, я не могла цього забути й помстилася. Бо не могла примиритися з думкою, що тебе удочерить твій дядько й ти житимеш в достатках. І я відписала йому: "Дуже шкода, але мені доведеться повідомити сумну новину. Джейн Ейр померла, її забрав тиф у Ловуді". Тепер роби, як знаєш: напиши йому й викрий мою брехню, і то якомога швидше. Певне, ти народилася мені на муку, щоб перед своєю далекою дорогою я мордувалася і мене гризло сумління за те, чого б я ніколи не зробила, якби йшлося не про тебе.
— Якби я змогла переконати вас, тітко, не думати більше про це й ласкаво пробачити
мені…
— У тебе дуже важка вдача, — сказала вона, — і досі я не розуміла тебе. Як ти могла дев'ять років терпіти й тримати це все в душі, а на десятому році вибухнути. Я цього ніколи не збагну.
— Моя вдача не така важка, як ви гадаєте: хоч я й запальна, однак не мстива. Скільки разів іще дитиною я рада була б любити вас, якби ви любили мене, і дуже хочу примиритися з вами тепер. Поцілуйте мене, тітко.
Я підставила свою щоку до її губ, та вона не торкнулася до неї. І заявила, що я затуляю їй повітря, що їй важко дихати, і ще раз попросила води. Коли я клала її на подушки — бо мені довелося її підвести й підтримувати, поки вона пила, — я взяла її за холодну й липку руку. її кволі пальці відсахнулися від мого дотику, а тьмяні й безживні, як скло, очі уникали мого погляду.
— Любіть мене чи ненавидьте, як хочете, — сказала я нарешті. — Я щиро й від душі вас прощаю. Тож хай і Бог простить вас і упокоїть вашу душу.
Бідна страдниця! Запізно було їй міняти свою вдачу. Вона ненавиділа мене, поки жила, не змінилася й перед лицем смерті.
Прийшла доглядальниця, а з нею й Бесі. Я посиділа ще з півгодини, маючи надію побачити бодай якийсь знак приязні. Та дарма. Незабаром вона знову ніби впала в дрімоту, і пам'ять більше не верталася до неї. А опівночі вмерла. Я не була коло неї, коли склепились її очі, не було й її дочок. Тільки другого дня вранці нам сказали, що настав кінець, її вже покладено на стіл. Еліза і я пішли подивитись. Джорджіана залилася слізьми й сказала, що боїться іти з нами. Отже, Сара Рід, колись така діяльна, тепер лежала нерухома й задубіла. Холодні повіки стулилися над її жорстокими очима, а чоло та риси обличчя зберігали вираз невблаганної волі. Мені було якось дивно й моторошно. Я дивилася на небіжчицю сумними й скорботними очима. Нічого теплого, нічого ніжного, ніякого жалю вона не будила. Мені боліла не моя втрата, а її нещастя. Картина цієї смерті не викликала в мене сліз, тільки розпач і жах. Еліза спокійно дивилася на матір. Помовчавши хвилинку, вона зауважила:
— З таким здоров'ям вона могла б жити й жити. Турботи вкоротили їй віку. — На якусь хвилину її губи скривилися, ніби їй хотілося плакати. На хвилину, не більше. Потім вона повернулася й рушила до дверей. Я й собі вийшла за нею. Ніхто з нас не зронив ні сльозинки.
РОЗДІЛ XXII
Містер Рочестер пустив мене на тиждень, а проте минув місяць, перше ніж я розпрощалася з Ґейтсхедом. Я хотіла поїхати відразу після похорону, та Джорджіана вмовила мене побути, поки вона не поїде до Лондона, куди її нарешті запросив дядько, містер Гібсон, що прибув на похорон сестри і взявся владнати інші справи. Джорджіана казала, що вона боїться лишатись удвох з Елізою, бо не бачить від неї ні співчуття в її горі, ні підтримки в її страхах, ні помочі в її приготуваннях. Я якось піддалася її легкодухим наріканням і себелюбному бідканню і, що могла, робила, аби підновити й спакувати її сукні. Щоправда, поки я працювала, вона й пальцем не ворухнула, і я подумала собі: "Якби нам судилося завжди жити вкупі, моя сестричко, все б обернулось інакше. Я б не була така покірна й терпляча. Я б визначила тобі твою частку в роботі і змусила б тебе довести її до кінця. Я б іще наполягла, щоб ти тримала при собі бодай частину своїх нещирих нарікань. Тільки через те, що наші стосунки тимчасові й викликані такою скорботною подією, я сумирно виконую за тебе роботу".