— Стривайте, — втрутився полковник Дент. — Не гоніть її, Ештоне. Можна-бо
розважитися, та ще й добре. Спершу краще спитаймо дам. — І вже зовсім голосно він казав далі: — Шановні пані, ви збиралися йти до Ґея дивитися на циган. А от Сем каже, що одна з них — стара ворожка — прийшла оце зараз у челядню і хоче поворожити "панам". Чи не бажаєте ви її бачити?
— Схаменіться, полковнику, — обурилася леді Інґрем. — То ви станете потурати шахрайству? Женіть її без церемоній, і то чимшвидше.
— Якби ж то я міг змусити її піти, міледі, — сказав лакей. — І ніхто із слуг не може. Як тільки місіс Фейрфакс не умовляла її — вона сіла на стілець біля каміна і каже, що ніщо і ніхто не підведе її з нього, поки їй не дозволять пройти сюди.
— Чого ж вона хоче? — запитала місіс Ештон.
— Вона каже: "поворожу і всю правду скажу", пані, і божиться, що таки зробить це.
— А яка ж вона з себе? — спитали разом обидві міс Ештон.
— Гидка стара відьма, міс, чорна, як сажа.
— Еге, то вона й справді ворожка! — гукнув Фредерік Лін. — Тоді нехай її пустять.
— Ось побачите, — докинув його брат, — ми самі потім пожалкуємо, якщо пропустимо таку розвагу.
— Що ви собі думаєте, діти! — скрикнула леді Лін.
— Я не можу такого дозволити в своїй присутності, — докинула леді Інґрем.
— Не можете, а самі хочете, — глузливо мовила Бланш. Досі вона сиділа мовчки, розглядаючи якісь музичні п'єси. Тепер же, крутнувшися на дзиґлику перед роялем, вона обернулася до всіх. — Я хочу знати свою долю. Впустіть, Семе, ту кралю.
— Моя люба Бланш, подумай тільки…
— Ой мамо! Я це все давно знаю. Хай буде так, як я хочу. Ну, швидше, Семе!
— Авжеж! — підхопила молодь, а за ними дами й джентльмени. — Хай зайде — це буде чудова розвага!
Лакей і далі вагався.
— Коли б ви знали, яка вона… — сказав він.
— Ідіть! — прорекла міс Інґрем, і він вийшов.
Подія розворушила товариство, всі почали жартувати, допікати одне одному. Коли це знову з'явився Сем і заявив:
— Тепер вона вже не хоче йти. Каже, що не годиться ворожити серед галасливої компанії (це її слова) і просить, щоб я відвів її до порожньої кімнати, а ті, хто хочуть знати свою долю, — хай заходять туди поодинці.
— Бачиш, люба, — почала леді Інґрем, — те старе луб'я ще й вередує. Будь обережна, моє янголятко…
— Коли так, то проведіть її до бібліотеки, — відрубало "янголятко". — Я зовсім не хочу слухати її перед усіма і волію бути з нею віч-на-віч. У бібліотеці горить камін?
— Так, міс, тільки вона така страшнюща!
— Киньте ваші балачки, йолопе! Робіть, що вам кажуть!
Сем знову зник, а зацікавлення й збудження серед товариства зросло ще більше.
— Тепер вона готова, — сказав лакей, вернувшись за якусь хвилину. — І питає, хто буде перший.
— Я гадаю, що краще мені самому подивитися на неї, перш ніж піде хто з дам, — сказав полковник Дент. — Скажіть їй, Семе, що першим буде джентльмен.
Сем пішов і повернувся.
— Вона каже, сер, що їй не треба джентльменів. Хай вони й не думають іти до неї. Так само й дами, — додав він, ледве стримуючи усмішку, — вона ворожитиме тільки молодим і незаміжнім.
— Далебі, вона своє діло знає! — вигукнув Генрі Лін. Міс Інґрем урочисто підвелася.
— Я йду перша, — сказала вона таким тоном, який би пристав ватажкові, що героїчно піднімає своїх солдатів до бою проти ворога, який уже ввірвався в їхні окопи.
— О моя люба, моє золото! Схаменися! Не йди! — заголосила леді Інґрем. Однак дочка велично й мовчки пропливла повз матір, пройшла у двері, які відчинив перед нею полковник Дент, і потім ми почули, як вона зайшла до бібліотеки.
Товариство притихло. Тільки леді Інґрем ламала руки, гадаючи, що такої хвилини це якраз недоречно робити, а міс Мері заявила, що вона нізащо в світі не піде. Емі та Луїза збуджено хихотіли і, здавалося, були трохи налякані.
Хвилини минали дуже поволі, і тільки десь за чверть години двері бібліотеки знову відчинились, і міс Інґрем пройшла назад попід аркою до вітальні.
Чи сміятиметься вона? Чи сприйме все це як жарт? У всіх звернених до неї очах горіла гостра цікавість. А вона дивилася у відповідь холодно й неприступно і не виявляла ні веселості, ні схвильованості. Перейшовши якось дуже вже випростано вітальню, вона мовчки сіла на своє місце.
— Ну як, Бланш? — промовив лорд Інґрем.
— Що вона тобі наказала, сестричко? — спитала Мері.
— Якої ви тепер думки? Як ви гадаєте? Вона справді ворожка? — допитувалися обидві міс Ештон.
— Стривайте, любі мої, — відповіла міс Інґрем. — Не товптеся коло мене. Ви й справді готові вірити бабським забобонам. Збили круг неї таку бучу! А разом з усіма — і ви, мамо! Ви, певно, вірите, що ця циганка — справжня чарівниця, що спілкується з самим дияволом. Я ж побачила просто жебрачку циганку, звічайнісіньку ворожку, яка й сказала мені все те, що вони звичайно кажуть при такій нагоді. Я вволила свою примху і гадаю, що містер Ештон добре зробить, коли закине завтра вранці ту стару каргу до буцегарні, як і погрожував.
Міс Інґрем узяла книгу і опустилася в крісло, припинивши в такий спосіб розмову. Я стежила за нею з півгодини: за цей час вона не перегорнула жодної сторінки, і на її обличчі, що дедалі більше похмурнішало, проступало невдоволення й гірке розчарування. Вона, видно, не почула нічого втішного для себе, а її вперта понура мовчанка свідчила, що вона, хоч і вдавала байдужу, дуже прикро вражена тим, що сказала їй циганка.
Мері Інґрем, Емі та Луїза Ештон заявили, що не підуть поодинці, хоч усім їм страх як хотілося глянути на ворожку. Посередником у переговорах з циганкою був Сем. Походивши хтозна-скільки разів туди й сюди, Сем добре-таки натрудив свої ноги, аж поки врешті домігся у вередливої сивіли дозволу, щоб усі три панночки зайшли гуртом.
Їхня розмова з ворожкою не була така тиха, як розмова міс Інґрем. Ми чули з бібліотеки хихотіння і вереск, а хвилин за двадцять звідти відчинилися двері і всі три панночки з галасом побігли через хол, мовби на смерть перелякані.
— Повірте, вона не проста ворожка! — кричали вони одна поперед одної. — Такого нам наказала! Все-все про нас знає! — І, захекані, вони попадали в крісла, які їм попідставляли чоловіки.