Відвернувшись від Бесі (хоч вона була мені куди менш огидна, ніж, скажімо, Ебот), я пильно придивилася до обличчя того чоловіка й пізнала його: то був містер Лойд, місцевий аптекар, що по нього місіс Рід посилала, коли, бувало, захворював хтось із челяді, — до себе і до своїх дітей вона кликала лікаря.
— То хто ж я такий? — спитав він.
Я назвала його й простягла йому руку; він узяв її, усміхаючись, і сказав:
— Скоро ми й зовсім одужаємо.
Потім він вклав мене назад у ліжко й, звернувшись до Бесі, загадав їй подбати, щоб мене ніхто не турбував серед ночі. Давши ще деякі настанови та сказавши, що навідається завтра, він пішов, на превеликий мій жаль: поки він сидів біля мене, я почувала себе під дружньою опікою, а тільки-но він причинив за собою двері, як у кімнаті неначе потемніло, я знов занепала духом, і невимовний смуток огорнув моє серце.
— Може, ви б трохи подрімали, міс? — на диво лагідно спитала Бесі.
Я ледве насмілилась їй відповісти: боялась, що наступні її слова будуть уже не такі приязні.
— Спробую.
— Може, вам хочеться пити? А може, чогось з'їсте?
— Ні, дякую, Бесі.
— То я, мабуть, піду спати, бо вже за північ, але ви гукніть мене, коли вночі вам буде чого треба.
Аж надто дивна люб'язність з її боку! Вона додала мені відваги, і я запитала:
— Бесі, скажіть, що зі мною? Я хвора?
— Ви, мабуть, заслабли од того, що наплакались у червоній кімнаті. Але ви неодмінно скоро видужаєте.
Бесі пішла до кімнати покоївки, що була поряд. Я чула, як вона казала:
— Capo, ходи-но переночуєш зі мною у дитячій кімнаті. Я боюся лишатись на ніч сама з цією бідолашною дитиною. А що, як вона помре?.. Цікаво, чому з нею стався цей напад?.. Чи, бува, їй там чого не привиділось?.. Що не кажи, а пані повелася з нею таки жорстоко.
Вона привела з собою Сару; вони вклалися в ліжко і ще з півгодини шепталися, поки позасинали. До мене долинали уривки їхньої розмови, і з них я дуже добре зрозуміла, про що вони розмовляли:
— Щось у білому шугнуло повз неї й щезло… А за ним — здоровенний чорний собачище… Тричі грюкнуло в двері… На цвинтарі горів вогонь, просто над його могилою…
Врешті обидві поснули; камін і свічка позгасали. А я тої нескінченно довгої ночі не заснула й на хвилинку: мій зір, слух і розум були до краю напружені від страху — страху, що його здатні почувати тільки діти.
Пригода в червоній кімнаті не спричинилася до якоїсь тяжкої чи тривалої тілесної недуги — вона лише завдала мені тяжкої душевної рани, що й досі дається мені взнаки. Так, місіс Рід, це через вас зазнала я стільки тяжких душевних мук! Та я повинна простити вам, бо ви не відали, що чинили; краючи моє серце, ви вважали, що викорінюєте в мені лихі нахили.
Назавтра, під обід, я, одягнена й закутана в шаль, сиділа біля каміна в дитячій кімнаті. Я почувала себе кволою й розбитою, але найдужче мене мучив невимовний душевний біль, що викликав у мене невпинні тихі сльози; я ще не встигала витерти зі щоки одну солону краплину, як за нею вже котилася друга. А проте я могла б почуватися щасливою, бо нікого з Рідів не було вдома: всі вони, — і дітки, й матуся, — подалися кудись у кареті. Ебот шила в прилеглім покої, а Бесі, котра ходила сюди-туди по кімнаті, прибираючи іграшки й соваючи шухлядами, час від часу зверталася до мене із незвично лагідними словами. Усе це мало б видаватись мені справжнім раєм, — адже я звикла бути для всіх попихачем й вислуховувати з ранку до вечора нескінченні докори. Але зараз мої нерви були такі збурені, що мене не заспокоювала ніяка тиша й не тішила ніяка догода.
Бесі, що була зійшла вниз у кухню, принесла мені звідти пиріг на яскраво розмальованій порцеляновій тарілці; мені дуже подобався райський птах у віночку з незабудок та нерозквітлих троянд, що її прикрашав, і я не раз прохала дозволу потримати в руках цю тарілку, щоб зблизька роздивитися на неї, та досі мене вважали негідною такої ласки. І ось цю чудову тарілку ставлять мені на коліна й привітно припрошують з'їсти шматочок смачного пирога. Даремна ласка! Вона прийшла занадто пізно, як і інші радощі, що їх ми довго й марно чекаємо! Я не стала їсти пирога, а птахове пір'я й барви квітів видалися мені дивно побляклими; я відставила тарілку з пирогом. Бесі спитала, чи не хотіла б я почитати яку книжку. Слово "книжка" трохи відживило мене, і я попросила її принести з бібліотеки "Мандри Гулівера". Цю книгу я вже вкотре перечитувала з захопленням. Я гадала, що в ній описані справжні події, і вона цікавила мене куди більше, ніж дитячі казки. Не знайшовши жоднісінького ельфа серед листя й у дзвіночках наперстянки, попід грибами та в затишних місцинках під старими, обвитими плющем мурами, я дійшла сумного висновку, що всі вони повтікали з Англії до якогось дикого краю, де ліси незаймані й дрімучі і дуже мало людей, а от Ліліпутія й Бробдінґнеґ, на мою думку, справді існували, і я твердо вірила, що колись вирушу в далеку мандрівку й побачу на власні очі малесенькі поля, хатки, деревця, крихітних людей, маленьких корівок, овечок і птахів в однім королівстві, а в другім — високе, як ліс, жито, велетенських собак, здоровенних котів і високих, мов вежі, чоловіків та жінок. Але коли сьогодні я взяла в руки улюблену книжку й, гортаючи її сторінки, почала розглядати малюнки, що завжди так мене чарували, усе здалося мені зловісним і похмурим: велетні видалися довгоногими страшидлами, ліліпути — злими й гидкими чортенятами, а сам Гулівер — безпритульним мандрівником, що блукає по чужих диких краях. Я згорнула книжку, неспроможна читати далі, й поклала на стіл біля непочатого пирога.
Бесі саме скінчила стирати порох і прибирати в кімнаті; помивши руки, вона одсунула шухлядку комода, повну чудових клаптиків шовку й атласу, і заходилась робити з них новий капорець для Джорджіаниної ляльки. При цьому вона співала: В дні, коли ми ходили циганами, В спозадавній, далекий час… Я вже не раз чула цю пісню й завжди слухала її з великою втіхою. Бесі мала приємний голос — принаймні я так гадала. Але тепер, хоч мелодія так само голубила моє вухо, мені вчувався в ній невимовний сум. Захопившись роботою, вона часом виводила приспів дуже тихо, дуже протягло, тож слова "в спозадавній далекий час"